Глава 16. Те, що ховається в темряві

Рорі прокинулася від того, що хтось стояв біля її дверей. Вона відчула це ще до того, як розплющила очі. Присутність. Важка. Спокійна. Невідворотна.

— Якщо ти прийшов знову наказувати мені залишатися в кімнаті, можеш навіть не починати, — пробурмотіла вона, не підводячись.

— Добре.

Рорі розплющила очі. Наолін стояв у дверях.

— Тоді почну з іншого.

Вона сіла.

— З чого?

— Ти навчишся плавати.

Рорі кілька секунд просто дивилася на нього.

— Я вмію плавати.

Кутик його губ ледь помітно смикнувся.

— На поверхні.

— І що?

— Тут ти рухаєшся як камінь, який дуже переконаний, що він риба.

Рорі витріщилася на нього.

— Ти щойно назвав мене каменем?

— Я був ввічливим.

— Наоліне!

Він розвернувся.

— У тебе десять хвилин.

— А якщо я не прийду?

Він глянув через плече.

— Прийдеш.

— Самовпевнений.

— Реаліст.

І зник у коридорі. Рорі не могла вирішити, що дратувало її більше: його наказовий тон чи те, що він, здається, був абсолютно впевнений у тому, що вона його послухається. Через одинадцять хвилин вона вже пливла за ним.

— Ти запізнилася.

— На одну хвилину.

— Дві.

— Ти рахував?

— Звичайно.

— У тебе, здається, проблеми.

— У мене королівство, яке треба захищати. Проблеми почнуться, якщо я перестану рахувати.

Рорі закотила очі. Вони віддалялися від міста. Світло поступово слабшало. Навколо з'являлися високі кам'яні арки, вкриті тонкими рослинами, що світилися блідо-блакитним. За ними починалася глибина. Рорі відчула, як змінюється тиск.

— Куди ми йдемо?

— Туди, де ти навчишся слухати воду.

— Вода не говорить.

Наолін зупинився.

— Саме тому ти її не чуєш.

Він підплив ближче.

— Заплющ очі.

— Навіщо?

— Рорі.

Вона зітхнула й заплющила очі.

— Не рухайся.

Вона відчула його руки на своїх боках. Тіло миттєво напружилося. Наолін це помітив.

— Розслабся.

— Дуже легко сказати.

— Я тримаю тебе.

— Саме це мене й напружує.

Він тихо видихнув, і в цьому звуці почувся майже сміх.

— Довірся мені.

Ці слова прозвучали зовсім інакше. Рорі відкрила очі. Наолін дивився на неї. Без насмішки. Без холоду. Просто чекав. Вона повільно видихнула.

— Добре.

Його пальці ковзнули нижче, підтримуючи її за талію.

— Тепер не борись із водою.

— Я не борюся.

— Ти саме це й робиш.

— Можливо, я не люблю, коли мені наказують.

— Це я вже зрозумів.

Він відпустив її. Рорі відчула, як тіло одразу почало занурюватися. Вона інстинктивно смикнулася. І наступної миті Наолін знову опинився поруч. Його рука обхопила її за талію.

— Тихо.

— Я мало не потонула!

— Ти під водою.

— Дуже смішно.

— Я не жартую.

Він притягнув її ближче.

— Не намагайся втриматися на воді. Дозволь їй тримати тебе.

Рорі дивилася йому в очі.

— А якщо не вийде?

— Я тебе підхоплю.

— А якщо ти не встигнеш?

Його погляд став темнішим.

— Встигну.

— Звідки така впевненість?

Наолін нахилився ближче.

— Бо я не дозволю тобі потонути.

Серце Рорі зробило дивний, абсолютно недоречний кульбіт. Вона відвела погляд.

— Самовпевнений.

— Ти вже це казала.

Вони продовжили. Через кілька хвилин Рорі справді почала відчувати воду інакше. Вона перестала боротися. Тіло стало легшим. Рухи — плавнішими. А потім вона побачила щось унизу. Тонка срібляста лінія ковзнула між камінням.

— Наолін...

Він різко зупинився. Його обличчя змінилося настільки швидко, що Рорі навіть не встигла запитати, що сталося.

— Не рухайся.

— Що це?

Наолін повільно озирнувся. Навколо них було порожньо. Занадто порожньо.

— Вони нас знайшли.

Срібляста лінія під ними здригнулася. А потім розділилася. Одна. Дві. Десятки. Темні нитки почали виповзати з-під каміння, просочуватися крізь вузькі щілини, огортати уламки скель. Вони не пливли. Вони текли. Наче сама темрява раптом навчилася рухатися. Рорі відчула, як Наолін став перед нею.

— За мене.

— Наоліне.

— Зараз.

Вона підкорилася. Наолін розправив плечі. Його хвіст різко напружився, плавники розкрилися, а зіниці звузилися до тонких вертикальних ліній. Кігті висунулися з кінчиків пальців. Але Тіні не нападали. Вони кружляли. Чекали. Рорі дивилася на них і раптом зрозуміла.

— Вони відволікають тебе.

Наолін ледь повернув голову.

— Що?

— Вони не атакують.

Вона вказала вниз.

— Вони нас оточують.

Запізно. Чорна маса рвонула знизу. Наолін схопив Рорі за талію і різко відштовхнув убік. Тінь пролетіла між ними. Рорі ледве встигла перевернутися.

— Рорі!

Вона підняла голову. Наолін уже бився. Перша Тінь обвила його руку. Він рвонув її на себе й ударив кігтями. Чорна матерія розірвалася. Але замість того, щоб зникнути, розділилася на три менші істоти.

— Чорт...

Наолін відштовхнув одну, другу перехопив хвостом, але третя вдарила його в груди. Його відкинуло на кілька метрів.

— Наолін!

Рорі попливла до нього.

— Не смій!

Він різко підняв руку. Але Тінь уже була між ними. Вона розрослася прямо перед обличчям Рорі. Чорна маса. Без очей. Без рота. Але вона дивилася. Рорі завмерла. І почула шепіт у себе в голові. «Відчини.»

— Ні...

Тінь рвонула вперед. Рорі прикрила обличчя руками. Удару не сталося. Наолін врізався в неї збоку й закрив собою. Чорні нитки вдарили в його спину. Він здригнувся. Рорі побачила, як одна з них прорізала шкіру біля плеча. Темна кров розчинилася у воді.

— Наолін!

Він навіть не обернувся.

— Пливи.

— Ти поранений!