Глава 15. Двері

Рорі прокинулася від холоду. Не того, що проникає крізь шкіру, змушуючи тіло тремтіти. Під водою холод був іншим — живим, майже відчутним. Він ковзав по шкірі, пробирався під одяг і залишав після себе дивне поколювання. Вона розплющила очі. Темрява. На кілька секунд Рорі навіть не зрозуміла, де знаходиться. Потім побачила слабке синє світло за межами кімнати й згадала. Підводне королівство. Наолін. Тіні. Останнє слово змусило її остаточно прокинутися. Рорі підвелася. У коридорі було незвично тихо. Надто тихо. Вона вийшла з кімнати й одразу відчула, що щось змінилося. Навколо не було звичного руху. Русали й русалки, яких вона вже встигла помітити за останні дні, кудись зникли. Навіть світло від підводних рослин здавалося слабшим. Рорі зробила кілька кроків. І тоді побачила їх. На стіні. Темні плями. Вони нагадували тріщини, але рухалися. Повільно. Наче чорнило розтікалося по каменю. Рорі завмерла.

— Не торкайся.

Голос пролунав позаду. Вона різко обернулася. Наолін. Він стояв у кількох метрах від неї. Без зброї, але весь його вигляд говорив про те, що вона зараз була останньою людиною, яку він хотів бачити поруч із цією стіною.

— Що це?

— Відійди.

— Я поставила запитання.

Його погляд став холоднішим.

— А я сказав відійти.

Рорі не послухалася.

— Це Тіні?

Наолін мовчав. Цього вистачило. Рорі відступила лише на крок.

— Вони вже всередині?

— Ні.

— Тоді що це?

— Слід.

Вона нахмурилася.

— Слід чого?

Наолін підійшов ближче. Його пальці торкнулися каменю поруч із чорною плямою, але не самої Тіні.

— Вони були тут.

— Коли?

— Сьогодні вночі.

Рорі відчула, як по спині пробіг холод.

— І ти нічого не сказав?

— А що я мав сказати? — тихо запитав він. — «Доброго ранку, Рорі. До речі, істоти, про які я тобі розповідав, щойно проникли в наше місто»?
Вона стиснула губи.

— Принаймні чесно.

— Чесність не завжди рятує людей.

— А брехня? – Наолін подивився їй прямо в очі. — Іноді рятує.

Між ними зависла тиша. Рорі вже хотіла відповісти, коли почула звук. Тихий. Майже непомітний. Шепіт. Вона повернула голову.

— Ти це чув?

Наолін миттєво напружився.

— Що?

Шепіт повторився. Рорі не розібрала слів. Але цього разу вони були ближче. Наче хтось стояв просто за стіною.

— Там хтось є.

Наолін схопив її за зап'ястя.

— Рорі.

Вона подивилася на його руку. Пальці Наоліна стискали її шкіру міцно, але обережно. Він ніби сам не помічав цього.

— Пусти.

Він відпустив. Одразу.

— Не йди туди.

— Чому?

— Бо я не знаю, що саме воно кличе.

Рорі застигла.

— Воно... кличе?

Наолін нічого не відповів. І цього разу його мовчання налякало її сильніше за будь-які слова. Вона підійшла до стіни.

— Рорі, ні.

— Я повинна знати.

— Ти не повинна нічого.

Вона повернулася до нього.

— Саме тому ти мене й тримаєш тут? Щоб я нічого не знала?

Наолін мовчав.

— Ти полонив мене, — продовжила вона. — Ти не дозволяєш мені повернутися на поверхню. Ти розповідаєш мені половину правди й очікуєш, що я просто сидітиму тихо.

— Я очікую, що ти залишишся живою.

Відповідь прозвучала настільки швидко, що Рорі навіть не одразу зрозуміла її. Наолін теж, здається, усвідомив, що сказав. Їхні погляди зустрілися. На мить зникло все. Тіні. Королівство. Страх. Залишилися тільки вони. Рорі відчула, як серце забилося швидше.

— Чому тобі настільки не байдуже?

Наолін зробив крок до неї.

— Ти справді хочеш знати?

Вона не відступила.

— Так.

Він дивився на неї кілька секунд. Потім його погляд ковзнув до її губ. Ледь помітно. Але Рорі це побачила. І раптом стало важко дихати. Навіть під водою.

— Ти ще не готова до цієї відповіді, — сказав він.

— А якщо я готова?

Наолін завмер. Між ними залишалося лише кілька сантиметрів. Рорі відчула тепло його тіла крізь холодну воду. Він нахилився трохи ближче. Але раптом десь далеко пролунав різкий удар. Наолін миттєво відсторонився. Його обличчя змінилося.

— Залишайся тут.

— Наолін.

— Це наказ.

Він розвернувся й поплив геть. Рорі дивилася йому вслід.

— Ненавиджу, коли він так робить, — пробурмотіла вона.

І тоді почула шепіт. Знову. Цього разу зовсім чітко. «Рорі.» Вона застигла. Ніхто не знав її імені вголос. Ніхто з Тіней. Вона повільно повернулася до стіни. Чорна пляма більше не була нерухомою. Вона розповзалася. Прямо до неї. Рорі відступила.

— Ні...

Тінь зупинилася. А потім у камені з'явилося щось схоже на очі. Два темні провалля. Рорі не могла поворухнутися.

— Хто ти?

У відповідь пролунало лише одне слово:

–Двері.

Її серце завмерло. А наступної миті за спиною пролунав голос Наоліна.

— Відійди від неї!

Рорі різко обернулася. Наолін летів до неї. Його очі світилися темним синім світлом, а ікла вже виступили між губами. На пальцях проступили гострі кігті. Він ніколи не виглядав настільки небезпечно. І ніколи — настільки налякано. Наолін схопив Рорі й притиснув до себе, відштовхуючи її від стіни.

— Що воно сказало?

Вона дивилася на нього.

— Воно назвало мене дверима.

Наолін зблід. Його руки сильніше стиснулися навколо неї.

— Це неможливо.

— Але це сталося.

Наолін подивився на чорну пляму. Та вже зникала. Залишився лише звичайний камінь. Рорі відчула, як він повільно опускає погляд на неї.

— Тепер ти розумієш, чому я не можу тебе відпустити?

Вона ковтнула.

— Ні.

— Тоді зрозумієш.

— Коли?

Наолін мовчав. Рорі дивилася на нього й раптом усвідомила одну просту річ. Він боявся. Не за себе. За неї. І від цього усвідомлення всередині стало ще страшніше. Бо вперше вона почала боятися не Наоліна. А того дня, коли він перестане тримати її поруч. Вони залишилися посеред темного коридору, притиснуті одне до одного, поки десь далеко підводне місто готувалося до війни. А Тіні чекали. Вони вже знали її ім'я. І тепер знали, де її знайти.