Глава 14. Вимушене партнерство

Рорі ще довго не могла заснути. Після слів Наоліна у голові наче застрягло одне-єдине питання. Чому саме вона? Вона лежала на вузькому ліжку у кімнаті, яку вже перестала сприймати лише як тюрму. Тут не було вікон, але стіни злегка мерехтіли м'яким блакитнуватим світлом. Вода за ними рухалася повільно, майже безшумно. Королівство спало. Або, принаймні, Рорі сподівалася, що спало. Вона повернулася на бік. Перед очима знову виникла карта. Темна область рухалася не до кордону. Не до Наоліна. До неї.

— Чорт...

Рорі сіла. На столі лежав її блокнот. Вона відкрила його й почала перегортати сторінки. Температура. Тиск. Солоність. Кисень. Електромагнітні коливання. Звукові частоти. Вона зупинилася на сторінці, де були записані дані, які вона запамʼятала з першого занурення. Пальці завмерли.

— Ні...

Рорі швидко дістала олівець і почала зіставляти показники. Перший дивний сигнал з'явився приблизно на глибині сімдесяти метрів. Тоді вона вирішила, що це могла бути помилка обладнання. Потім пролунав удар по корпусу «Кексика 13». З'явився Наолін. Після нього — повторювані сигнали. А потім... Тіні. Рорі провела лінію між кількома точками на графіку.

— Ви не просто з'явилися після мене... – Вона насупилася. — Ви з'явилися після сигналу.

У двері тихо постукали. Рорі різко підняла голову.

— Хто?

Відповіді не було. Вона повільно підвелася. Підійшла ближче.

— Наолін?

Тиша. Рорі вже майже торкнулася дверей, коли почула:

— Рорі.

Вона відсмикнула руку. Голос був знайомим. Занадто знайомим. Це був голос Наоліна. Але справжній Наолін ніколи не вимовляв її ім'я саме так. У цьому голосі не було звичної низької насмішки. Не було роздратування. Не було життя. Він звучав порожньо. Рорі відступила.

— Ти не Наолін.

Кілька секунд нічого не відбувалося. А потім з-за дверей пролунав тихий сміх. І голос змінився.

— Розумна.

Рорі відчула, як холод пробіг уздовж спини. Вона не встигла нічого зробити. Двері розчинилися. На порозі справді стояв Наолін. Живий. Справжній. Його сріблясті очі миттєво знайшли її.

— Відійди від дверей.

Рорі навіть не стала сперечатися.

— Вони щойно говорили твоїм голосом.

Обличчя Наоліна змінилося.

— Що саме вони сказали?

— Моє ім'я.

Він підійшов ближче.

— Тільки це?

— Потім назвали мене розумною.

Наолін кілька секунд мовчав.

— Вони вчаться.

— Що?

— Щоразу, коли чують людину, вони запам'ятовують її голос.

Рорі насупилася.

— Тобто це свого роду імітація?

— Якщо тобі так простіше це назвати.

— Мені справді простіше.

— Звичайно. – Він подивився на її записи.

— Що ти робиш?

— Шукаю причину.

— Причину чого?

Рорі розгорнула блокнот.

— Чому вони йдуть до мене.

Наолін підійшов до столу. Вона показала йому графік.

— Ось перший сигнал. – Провела пальцем по лінії. — Тут змінюється електромагнітне поле. – Ще одна ділянка. — А тут з'являються звуки.

— І?

— А потім з'являєшся ти.

Наолін подивився на неї.

— Я?

— Так.

— Ти вважаєш, що я причина?

— Ні. Я вважаю, що ти частина ланцюга.

Він нічого не відповів. Рорі відчула, що влучила точно в ціль.

— Ти знав?

— Підозрював.

— І мовчав?

— Я не знав, що саме сказати.

— Можна було почати з: «Рорі, можливо, тебе переслідують древні істоти, тому що ти випромінюєш невідомий сигнал».

— Ти б повірила?

Вона подивилася на нього.

— Ні.

— От бачиш.

Рорі закотила очі.

— Ненавиджу, коли ти маєш рацію.

— Я вже помітив.

Вона знову подивилася на записи.

— Але є дещо ще.

— Що?

— Цей сигнал виник до того, як я тебе зустріла.

Наолін завмер.

— Наскільки раніше?

— Приблизно на кілька хвилин.

— Ти впевнена?

— Я перевіряла кілька разів. – Вона підняла очі. — Отже, вони прийшли не через тебе.

Наолін повільно видихнув.

— Можливо.

— А отже...

— Вони прийшли через тебе.

Рорі замовкла. У кімнаті стало неймовірно тихо.

— Але чому?

Наолін не відповів.

— Ти щось знаєш.

— Ні.

— Наолін.

— Я сказав — ні.

Рорі примружилася.

— Ти жахливо брешеш.

Він подивився на неї.

— А ти надто багато помічаєш.

— Професія.

Наолін відвернувся. І тоді Рорі помітила дещо дивне. На його передпліччі з'явилася тонка блакитна лінія. Та сама. Вона вже бачила її раніше, коли він стабілізував корпус «Кексика 13».

— Зачекай.

Він не встиг прибрати руку. Рорі схопила його за зап'ястя. Наолін різко повернувся.

— Що ти робиш?

— Оце. – Вона вказала на світну лінію.

— Що це?

— Нічого.

— Не схоже на «нічого».

Блакитне світло під його шкірою ставало яскравішим. А потім... Рорі відчула тепло. Не фізичне. Скоріше вібрацію. Вона подивилася на власну долоню. Під шкірою її руки теж з'явилася ледь помітна блакитна лінія. Вони обоє завмерли.

— Ні... — прошепотів Наолін.

— Що?

Він обережно взяв її руку. Світло між ними посилилося. На стіні навпроти спалахнули древні символи. Рорі різко повернулася.

— Вони були тут раніше?

— Ні.

Символи повільно складалися у візерунок. Один. Другий. Третій. Наолін дивився на них так, ніби побачив привида.

— Що там написано?

Він мовчав.

— Наолін.

— Я не впевнений.

— Ти знаєш цю мову.

— Це давня мова.

— Ти її знаєш.

— Трохи.

— Тоді кажи.

Він наблизився до стіни. Провів пальцями по першому символу.

— «Голос...»

По другому.

— «крові поверхні...»

Третій символ змусив його зупинитися.

— А це?

Рорі відчула, як серце починає битися швидше.