Глава 12. Порушниця спокою

Я завмерла. У темряві за спиною Наоліна одна за одною спала-хували очі. Їх було багато. Занадто багато. Вони не світилися в пря-мому сенсі — радше відбивали слабке блакитне світло, що просочув-алося крізь стіни коридору. Але від цього ставало тільки гірше. Я ми-моволі зробила крок назад. Наолін одразу виставив руку, перекрива-ючи мені шлях.

— Не рухайся.

— Що це?

Він не відповів. Його погляд залишався спрямованим у темряву.

— Наоліне...

— Тихо.

Уперше я почула в його голосі не роздратування і не холодну впевненість. Страх. Ледь помітний. Але справжній. Десь попереду пролунав низький звук. Наче щось велике провело кігтями по кам'яній поверхні. Я затримала подих. Очі почали рухатися. Повіль-но. Вони наближалися. Наолін напружився. На його руках з'явилися тонкі лінії світла, які я вже бачила раніше.

— Вони не повинні були пройти сюди, — тихо сказав він.

— Хто?

Він нарешті подивився на мене.

— Те, що живе за межею.

Мені стало холодно.

— Але ж ти сказав, що вони знайшли вас.

— Я сказав, що вони знайшли нас.

Він зробив паузу.

— Не те, що вони вже всередині.

Позаду нас гримнув удар. Я здригнулася. Наолін миттєво розвер-нувся, схопив мене за зап'ястя й потягнув у бічний прохід.

— Бігти вмієш?

— А ти зараз серйозно питаєш?!

— Так.

— Тоді дуже швидко!

Ми рушили коридором. Рорі ледве встигала за ним. Вода навколо ніби стала густішою, кожен рух вимагав зусиль. Десь позаду лунали удари, але створіння не поспішало. Наче знало, що ми нікуди не подінемося. Наолін різко зупинився біля великої кам'яної арки. На її поверхні були вирізані незнайомі символи. Він приклав долоню. Ар-ка засвітилася.

— Заходь.

— А ти?

— Я за тобою.

Дівчина хотіла щось відповісти, але в ту саму мить коридор позаду них здригнувся. Наолін штовхнув її всередину. Двері почали закри-ватися. І перед тим, як темрява остаточно відділила їх від коридору, Рорі побачила одну з істот. Вона була майже схожа на людину. Майже. Довгі кінцівки. Темна шкіра. І очі. Ті самі очі. Але найстраш-ніше було інше. Вона дивилася не на Наоліна. Вона дивилася прямо на Рорі. І прошепотіла її ім'я.

— Рорі...

Двері зачинилися. Дівчина повернулася до Наоліна.

— Що це було?

Він мовчав кілька секунд. Потім сказав:

— Тепер я розумію, чому вони прийшли.

— Через мене?

Його погляд став важким.

— Я боюся, що так.

Його слова зависли в повітрі. Роріка кілька секунд просто дивилася на Наоліна, намагаючись зрозуміти, чи правильно його почула.

— Через мене?

— Рорі...

— Ні. Не «Рорі». Поясни мені.

Я зробила крок до нього.

— Ти викрав мене. Замкнув тут. Сказав, що я порушила вашу межу. Потім у вашому королівстві з'являються якісь істоти, які зна-ють моє ім'я, а тепер ти говориш, що вони прийшли через мене. Я хочу знати, що відбувається.

Наолін мовчав.

— Хто вони?

Він не відповів одразу. Потім тихо сказав:

— Тіні.

— Це назва виду?

— Ні.

— Тоді що це?

Наолін провів долонею по поверхні стіни. Перед нами знову ви-никла світлова карта королівства.

— Так ми їх називаємо.

На карті почали з'являтися темні ділянки. Вони розташовувалися далеко за межами міста, там, де глибина океану ставала майже непро-глядною.

— Вони жили тут задовго до того, як було створено наше королівство. У найглибших частинах океану.

— І що з ними сталося?

— Нічого. Вони нікуди не зникали.

Від цих слів по спині пробіг холод.

— Тобто вони весь цей час були поруч?

— Не поруч. Нижче.

— І ви просто залишили їх там?

— Ми не ходимо на їхню територію. Вони не повинні приходити до нас.

— «Не повинні»? – Рорі гірко всміхнулася.

— Схоже, правила перестали працювати.

Наолін не заперечив. Рорі знову подивилася на карту.

— Що вони можуть?

— Відчувати.

— Що саме?

— Енергію. Біоелектричні імпульси. Зміни навколо себе.

— Біоелектрику?

— Так.

— Тоді вони могли відчути моє обладнання.

Наолін повільно кивнув.

— Можливо.

— Не «можливо».

Рорі наблизилася до карти.

— Я кілька разів фіксувала аномальні сигнали в тому районі, де знайшла вас. Спочатку думала, що це геологічна активність. Потім вирішила, що джерелом може бути невідомий підводний організм або електромагнітне явище.

Дослідниця показала на одну з ділянок.

— Але якщо це були вони...

— Ти могла привернути їхню увагу.

— Чим?

Наолін подивився на неї.

— Своїми сигналами.

— Тоді чому вони знають моє ім'я?

Наолін нічого не сказав.

— Наоліне.

— Ми не знаємо, як саме вони це роблять.

— Але ти знаєш, що вони можуть імітувати голоси.

Його погляд змінився.

— Так.

— Ту істоту в коридорі я бачила. Вона сказала «Рорі».

— Я знаю.

— Вона говорила моїм голосом?

— Ні.

— Тоді чиїм?

Наолін на мить замовк.

— Це міг бути голос когось, кого вона чула раніше.

Рорі відчула, як стискаю пальці.

— Тобто вони можуть наслідувати людей?

— Голос. Інтонацію. Іноді навіть звуки, які видає живе тіло.

— Чудово, — пробурмотіла Рорі. — Просто чудово.

Наолін не посміхнувся.

— Є ще дещо.

— Що?

— Якщо Тінь знає твоє ім'я, це означає, що вона вже тебе відчула.

У мене перехопило подих.

— Що це означає?

— Не знаю.

— Ти щойно сказав, що знаєш.

— Я сказав, що знаю правило. Не причину.

Рорі дивилася на нього, і вперше за весь час у його очах побачила щось схоже на безсилля. Він справді не знав.

— Що відбувається з тими, кого вони відчули?

Наолін відвів погляд.

— Залежить від того, навіщо вони прийшли.