Глава 10. Між двома берегами

Голос за стіною повторив її ім'я.

— Рорі.

Дівчина завмерла. Це не було схоже на голос Наоліна. Він був нижчим. Грубішим. У ньому не було людської інтонації, але найгірше було інше — той, хто говорив, знав її ім'я.

— Хто ти?.. - Рорі повільно відступила від стіни.

Відповіді не було. Лише глухий удар десь далеко. Потім ще один. Камінь під її долонею ледь помітно здригнувся. Рорі озирнула-ся. Вона була сама. Наолін наказав залишатися тут, але після всього, що сталося на поверхні, вона вже не могла просто сидіти й чекати. Дівчина підійшла до завіси. Охоронець стояв на тому самому місці.

— Відійди.

Русал навіть не поворухнувся.

— Мені потрібно знати, що відбувається.

Він мовчав.

— Чудово. Мовчазна охорона. Саме цього мені й не вистача-ло.

Раптом із коридору долинув голос.

— Вона залишається тут.

Рорі обернулася. Наолін. Він швидко проплив коридором, за ним ішли ще двоє русалів. На обличчі Наоліна не залишилося нічого від того чоловіка, який кілька годин тому дозволяв собі ледь помітно усміхатися біля пірсу. Тепер він був холодним. Зосередженим. Небез-печним.

— Що сталося? — Рорі вийшла йому назустріч.

— Ти чула голос?

— Так.

Наолін на секунду завмер.

— Що саме він сказав?

— Моє ім'я.

Його щелепа напружилася.

— Більше нічого?

— Ні.

Наолін перевів погляд на охоронців.

— Ніхто не входить. Ніхто не виходить.

— Наоліне, — один із русалів нахилив голову. — Рада вже зібра-лася.

— Я знаю.

— Вони чекають на тебе.

— Нехай чекають.

Рорі здивовано подивилася на нього.

— Що означає «Рада»?

Наолін перевів погляд на неї.

— Ті, хто вирішують, що з тобою робити.

— Чудово. Мене судитимуть.

— Це не суд.

— А виглядає саме так.

Він не відповів.

Рорі схрестила руки.

— Я хочу піти з тобою.

— Ні.

— Чому?

— Бо там тобі не сподобається.

— А тут мені, по-твоєму, подобається?

Наолін кілька секунд дивився на неї.

— Ні.

— Тоді я йду.

Він ледь помітно стиснув губи.

— Ти неймовірна.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я вирішила сприйняти як комплімент.

Наолін розвернувся.

— Іди за мною.

Вони пропливали довгими коридорами. Цього разу Рорі дивилася уважніше. На стінах були вирізані символи. Деякі нагадували хвилі, інші — дивні геометричні фігури. Між камінням світилися тонкі бла-китні лінії, які нагадували нервову систему.

— Це що?

— Система освітлення.

— Біолюмінесценція?

— Частково.

Рорі одразу зацікавилася.

— Частково?

Наолін подивився на неї.

— Ти навіть у полоні продовжуєш досліджувати?

— Я не вмію інакше.

На його обличчі на секунду з'явилася тінь усмішки. Але вони вже зупинилися. Перед ними відкрилася величезна зала. У центрі стояло кілька кам'яних платформ. Навколо них сиділи русали й русалки. Рорі одразу зрозуміла — це і є Рада. Погляди всіх присутніх одночас-но повернулися до неї. Хтось дивився з цікавістю. Хтось — із непри-язню. А одна русалка дивилася так, ніби хотіла, щоб Рорі взагалі не існувала. Наолін проплив уперед. І тоді сталося щось дивне. Усі піднялися. Рорі повільно перевела погляд на нього. Вони не просто поважали його. Вони визнавали його владу. Одна зі старших русалок заговорила:

— Наолін. Ти привів людину.

— Так.

— І порушницю межі.

— Так.

— Ти усвідомлюєш наслідки?

— Усвідомлюю.

Рорі зробила крок уперед.

— А можна я теж щось скажу?

Наолін глянув на неї.

— Рорі...

— Ні, серйозно. Якщо це моя доля, я хотіла б хоча б бути при-сутньою під час її обговорення.

У залі запанувала тиша.

Старша русалка ледь усміхнулася.

— Вона смілива.

— Вона не розуміє небезпеки, — відповів Наолін.

— А ти розумієш?

Його погляд став холодним.

— Саме тому вона тут.

Рорі насупилася.

— Тобто ти мене викрав, щоб захистити?

— Я тебе викрав, бо не мав іншого вибору.

— Дуже зручне пояснення.

Одна з русалок різко піднялася.

— Досить!

Її голос прокотився залом.

— Люди вже одного разу знищували тих, кого вважали слабшими. Ми не дозволимо повторити це.

Рорі відчула, як усередині все стислося.

— Я не вони.

Русалка подивилася прямо їй в очі.

— Це ще належить довести.

Наолін повернувся до Ради.

— Вона залишається під моєю відповідальністю.

У залі здійнявся шепіт. Рорі подивилася на нього.

— Що?

Старша русалка повільно кивнула.

— Прийнято.

Наолін не змінив виразу обличчя. А Рорі раптом зрозуміла. Її не просто залишили в королівстві. Її передали йому. І відтепер її свобода залежала від русала, якому вона не довіряла. Але який, схоже, був єдиним, хто не дозволяв іншим її знищити.