Глава 7. Той, хто охороняє

Сріблясті очі відкрилися в темряві. Наолін не рухався. Навколо нього була вода — густа, холодна, майже чорна. Світло з поверхні давно не доходило сюди. Тут не існувало дня чи ночі. Лише тиск, течія і тиша. Але він чув. Далеко попереду, за межами людського слуху, щось рухалося. Повільно. Воно не плавало. Воно ковзало.

Наолін заплющив очі й прислухався до води. Його тіло саме відреагувало на знайомий сигнал: м'язи напружилися, пальці злегка зігнулися, а на кінчиках нігтів виступили тонкі темні кігті.

Вони повернулися. Не четверо, яких він бачив біля батискафа. Ті були лише розвідниками. Наолін різко розвернувся й поплив униз. Йому потрібно було повідомити про це. Але він зупинився. Перед очима знову виникло її обличчя. Рорі. Вона не послухалася. Він попереджав її. Він наказав не занурюватися. А вона все одно прийшла. Наолін ледь помітно стиснув щелепу.

— Люди... - У його голосі прозвучало роздратування.

Але це роздратування не було справжнім. Не зовсім. Він повернувся до поверхні.

***

Рорі не спала. Вона сиділа в лабораторії перед монітором уже майже годину. Перед нею стояли три екрани. На першому — дані другого занурення. На другому — відеозаписи. На третьому — фотографія луски. Вона збільшила зображення настільки, наскільки дозволяла камера. Структура була незвичайною. Кожна луска мала тонкі концентричні лінії. Майже як відбиток пальця. Рорі провела пальцем по краю фотографії.

— Ти не риба...

Вона відкрила базу даних. Риба. Амфібія. Рептилія. Безхребетні. Нічого. Жодного збігу. Рорі відкинулася на спинку крісла.

— Тоді хто ти? - Вона сказала це вголос і сама здивувалася.

Наче чекала, що хтось відповість. Звичайно, відповіді не було. Лише гул генератора. Вона перевела погляд на екран із написом, який з'явився під час занурення. «НЕ ВІН.» Рорі збільшила запис. Потім другий. «НЕ ДОВІРЯЙ ЙОМУ.» Вона кілька секунд дивилася на слова.

— А кому мені тоді довіряти?

Тиша. Рорі потерла очі. Наолін міг увійти в герметичний батискаф без жодного пошкодження корпусу. Він знав її ім'я. Знав, що вона прийде. Вмів взаємодіяти з електронікою. Міг перебувати на глибині, де людина без спеціального обладнання загинула б за лічені хвилини. І, судячи з усього, він був далеко не єдиним. Рорі повернулася до запису.

Четверо силуетів. Вона перемотала назад. Зупинила. Збільшила. Перший. Другий. Третій. Четвертий. Їхні обриси були різними. Але всі мали руки. П'ять пальців. І довгі кігті. Рорі нахилилася ближче до монітора.

— Отже, ви всі...

Вона не договорила. За стіною щось тихо дзенькнуло. Рорі завмерла. Лабораторія була порожньою. Вона повільно повернула голову. Нічого.

— Заспокойся. - Вона посміхнулася сама собі. — Ти просто втомилася.

Дівчина знову повернулася до монітора. І саме тоді екран погас. Рорі завмерла.

— Ні.

Вона натиснула кнопку живлення. Нічого. Інший монітор також згас. Потім третій. У лабораторії стало тихо. Надто тихо. Рорі підвелася. Генератор працював. Вона бачила це на контрольній панелі. Отже, живлення було.

— Що за...

Світло моргнуло. Один раз. Другий. А потім увімкнулося знову. На головному моніторі з'явився один рядок. Не повідомлення. Не попередження. Координати. Рорі підійшла ближче. Вона впізнала їх. Це були координати неподалік станції. Прямо біля пірсу.

— Хто це робить?..

Курсор сам перемістився. З'явився новий рядок. «НЕ ЙДИ ДО ВОДИ.» Рорі застигла. Потім повільно усміхнулася.

— Ви серйозно? - Вона схопила куртку.

***

Вода біля пірсу була абсолютно спокійною. Рорі вийшла на дерев'яну платформу. Вітер майже стих. Навіть хвилі стали тихішими. Вона подивилася вниз.

— Наолін?

Нічого.

— Якщо це ти, то припини вимикати мені техніку.

Тиша.

Рорі схилилася над водою.

— І взагалі, у мене є питання.

Під поверхнею щось ворухнулося. Вона різко відсахнулася. Темна вода розійшлася. І з неї повільно піднялося обличчя. Наолін. Його волосся прилипло до шиї, вода стікала по шкірі. Сріблясті очі дивилися прямо на неї. Цього разу він був без усмішки.

— Ти не повинна була приходити.

— А ти не повинен був вимикати мою техніку.

— Я не вимикав.

Рорі замовкла.

— Тоді хто?

Наолін подивився кудись за її спину. Його погляд став настороженим.

— Вони вже близько.

— Хто?

— Ті, кого ти бачила. - Він знову подивився на неї.

— Ти знаєш їх? - Рорі відчула, як усередині все стислося.

— Так.

— Хто вони?

Наолін мовчав.

— Наоліне.

— Тобі не потрібно цього знати.

— Серйозно? - Рорі схрестила руки на грудях.

— Я вченa. У мене є невідома біологічна форма життя, яка ходить по моєму берегу, з'являється всередині батискафа без порушення герметичності, втручається в електроніку і, здається, стежить за мною. А ти пропонуєш мені просто... не знати?

Він дивився на неї кілька секунд.

— Так.

— Ненавиджу тебе.

— Ні. - Наолін ледь нахилив голову

— Що «ні»? - Рорі моргнула.

— Ти мене не ненавидиш.

Вона відкрила рот, але відповіді не знайшла. Наолін майже непомітно усміхнувся. І саме в цю мить під водою пролунав звук. Низький. Глухий. Не схожий ні на що, що Рорі коли-небудь чула. Наолін миттєво перестав усміхатися. Його тіло напружилося.

— Вони прийшли.

— Де? - Рорі подивилася на воду.

— Назад. - Наолін піднявся трохи вище.

— Що?

— Рорі, назад.

Вона зробила крок. А потім почула це. Тук. Тук. Тук. Ударило під пірсом. Рорі завмерла.

— Це вони?

Наолін нічого не відповів. Вода біля опор почала темніти. Не просто через глибину. Наче під поверхнею розливалася чорнильна пляма. Рорі зробила крок назад. І раптом побачила руку. П'ять пальців. Довгі кігті. Вона закричала й відступила. Наолін різко схопився за край пірсу.

— Не дивись.