Глава 6. Він чекав під водою

О п'ятій сорок ранку Рорі вже стояла біля «Кексика 13». Вона дивилася на батискаф і думала лише про одну річ.

«Не занурюйся завтра.» Наолін сказав це вчора. Але він не сказав, чому. І саме це дратувало її найбільше.

Рорі перевірила акумулятори. Потім систему життєзабезпечення. Тиск у балонах. Резерв кисню. Герметичність люка. Систему зв'язку. Сонар. Камери. Усе працювало нормально.

Вона ще раз подивилася на океан. Сьогодні він був майже нерухомим.

— Якщо ти зараз десь там, — тихо сказала вона, — то це нечесно.

Звичайно, відповіді не було. Рорі залізла всередину. О шостій двадцять одна батискаф відірвався від платформи. Вона почала занурення. Перші десять метрів минули спокійно. Сонячне світло ще пробивалося крізь воду, перетворюючи її на блідо-блакитну товщу. На двадцяти метрах світла стало помітно менше. На сорока — синява змінилася темно-синім. Рорі перевірила показники.

— Глибина сорок два метри. Температура дванадцять цілих сім.

Вона говорила в диктофон, хоча чудово знала, що запис усе одно зберігається автоматично. Звичка. Наукова. Контрольована. Зрозуміла. Саме тому те, що сталося далі, їй не сподобалося. На шістдесяти метрах сонар подав короткий сигнал. Рорі нахилилася ближче до екрана.

— Повтори.

Система просканувала воду. Нічого. Вона продовжила спуск.

Шістдесят п'ять метрів. Сімдесят. Сімдесят п'ять. І тоді температура знову змінилася. Рорі завмерла. Вісім градусів. Потім сім. Вона перевірила датчик. Показник був правильним.

— Це вже не смішно.

На екрані з'явився слабкий сигнал. Потім другий. Третій. Рорі збільшила масштаб. Сигнали формували майже правильну дугу навколо батискафа. Наче... оточували його. Вона відчула, як по спині пробіг холод.

— Тут щось є.

Рорі вимкнула зовнішній прожектор. Темрява поглинула «Кексика». Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім увімкнувся сонар. На екрані з'явилася одна точка. Рорі затамувала подих. Точка рухалася. Повільно. Вона була великою. Надто великою для риби.

— Відстань?

Система визначила приблизні координати. Двадцять сім метрів. Рорі не рухалася. Точка зникла.

— Що?

Вона перезапустила сканування. Нічого. Тиша. Потім щось торкнулося корпусу. Тук. Рорі здригнулася. Другий удар. Тук. Вона повільно повернула камеру. За склом — темрява. Третій удар пролунав уже з іншого боку. Тук. Рорі різко ввімкнула прожектор. Промінь розсік воду. Нічого. Вона відчула, як серце прискорилося.

— Наолін?

Жодної відповіді. І раптом перед нею щось промайнуло. Швидко. Настільки швидко, що камера не встигла сфокусуватися. Рорі перемотала запис. Зупинила кадр. Збільшила. Її пальці завмерли над клавіатурою. На зображенні була рука. Не риб'яча. Не плавник. Рука. П'ять пальців. Довгі суглоби. І щось схоже на кігті.

— Господи...

Рорі відсахнулася від екрана. Вона хотіла піднятися. Справді хотіла. Але саме тоді сонар знову подав сигнал. Цього разу — прямо перед нею. Десять метрів. Вісім. П'ять. Рорі завмерла.

Із темряви повільно випливла постать. Наолін. Він рухався майже безшумно. Темне волосся плавало навколо обличчя. Сріблясті очі світилися у світлі прожектора. Але цього разу він не наближався до батискафа. Він дивився кудись убік. За нього.

Рорі повернула камеру. І побачила ще одну постать. Потім другу. Третю. Їх було четверо. Вони трималися на відстані. Наче чекали. Наолін різко повернув голову. Його погляд зустрівся з камерою. Рорі зрозуміла. Він знав, що вона прийде. І він був зовсім не радий.
Наолін підплив ближче й поклав долоню на скло. Рорі піднесла руку з іншого боку. Між ними було лише кілька сантиметрів скла. Він похитав головою. Потім показав угору.

Рорі похитала головою. Взяла планшет і написала: «ХТО ВОНИ?» Показала йому екран. Наолін прочитав. Його обличчя змінилося. Він подивився на інших. Потім знову на неї. І повільно провів пальцем по склу. Ніби попереджав. Не словами. Жестом.

Рорі знову написала: «Я НЕ БОЮСЯ.» Наолін дивився на неї кілька секунд. Потім нахилив голову. І на його обличчі з'явилося щось схоже на сумну усмішку. Він постукав по склу. Один раз. Потім двічі. І зник у темряві.

— Наолін? - Рорі відчула тривогу.

Нічого. Вона повернула камеру. Четверо незнайомців також зникли. Сонар мовчав. Рорі залишилася сама. А потім на екрані з'явився сигнал. Не від сонару. На головному моніторі проступили літери. Повільно. Наче хтось вводив їх вручну. «НЕ ВІН.» Рорі застигла. Через секунду напис змінився. «НЕ ДОВІРЯЙ ЙОМУ.» Вона перестала дихати.

— Кому?..

Екран згас. Повністю. У батискафі запанувала темрява. А десь за склом щось дуже тихо пропливло повз. Рорі не бачила, що саме. Але почула. Низький звук. Майже як голос. І цього разу він не належав Наоліну. Рорі схопилася за системи керування.

— Підйом.

«Кексик 13» почав повільно набирати висоту. Вісімдесят метрів. Сімдесят. Шістдесят. На п'ятдесяти метрах система знову запрацювала. Камери ожили. Сонар повернувся. А на склі, з зовнішнього боку, залишився слід долоні. Рорі дивилася на нього до самого виходу на поверхню. П'ять пальців. Довгі. Нелюдські. І маленька подряпина біля мізинця. Наче кіготь.
Коли «Кексик 13» піднявся на поверхню, Рорі ще кілька хвилин сиділа всередині. Вона не поспішала виходити. Її руки тремтіли. Не від страху. Принаймні вона так собі казала.

Вона відкрила журнал. Поставила час. Глибину. Координати. Потім написала: «Друге занурення.» Зупинилася. І додала: «Я була не одна.» Рорі подивилася на океан. Величезний. Темний. Спокійний. Наче нічого не сталося. Вона дістала з кишені пакет зі зразком, який знайшла вчора біля пірсу. Темна луска блиснула в ранковому світлі. Рорі стиснула пакет у руці.

— Хто ти такий, Наоліне?

Океан не відповів. Але десь далеко під поверхнею сріблясті очі відкрилися в темряві. І цього разу Наолін дивився не на неї. Він дивився туди, звідки наближалося щось інше.