Глава 5. За межею тиші

Рорі прокинулася о шостій сорок три. Вона не пам'ятала, як заснула.

Останнє, що залишилося в пам'яті, — холодний вітер біля пірсу, темна вода під ногами й сріблясті очі, які дивилися на неї з такою уважністю, ніби Наолін намагався запам'ятати кожну рису її обличчя. А потім — темрява.

Дівчина кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

— Це був сон, — тихо сказала вона.

І сама ж не повірила. Рорі сіла на ліжку, провела долонями по обличчю й подивилася на ноутбук, який залишила увімкненим. На екрані все ще стояв відкритий файл із відеозаписами першого занурення. Кадр завмер на обличчі Наоліна. Сріблясті очі. Темне волосся, яке повільно рухалося у воді. Бліда шкіра. І те, що вона досі не могла пояснити. Його поява всередині батискафа.
Рорі потягнулася до мишки й перемотала запис назад. Знову. І ще раз. Вона переглядала момент, коли Наолін торкнувся корпусу «Кексика 13». Нічого. Жодної деформації скла. Жодного відкриття люка. Жодного різкого падіння тиску. Він просто... з'явився. Рорі насупилася.

— Неможливо.

Вона відкрила технічні дані занурення. Тиск. Температура. Глибина. Стан корпусу. Усе було записано. І все мало цілком нормальний вигляд — аж до моменту, коли система почала показувати аномальні значення. Рорі переглянула графік ще раз. Потім збільшила його.

— Що ти таке?.. — прошепотіла вона.

На графіку було щось дивне. Безпосередньо перед появою Наоліна температура води навколо батискафа впала майже на два градуси. Усього за кілька секунд. Такого різкого перепаду на цій глибині вона раніше не бачила. Рорі відкрила журнал сонару. І завмерла. Той самий сигнал. Вона вже бачила його під водою. Тепер він був записаний у системі. Дівчина перевірила час. 06:58:12. Потім відкрила відео. 06:58:12. Саме тоді Наолін з'явився перед нею. Рорі відкинулася на спинку стільця.

— Отже, це пов'язано.

Вона швидко зробила кілька нотаток. Аномальний сигнал. Різка зміна температури. Невідомий біологічний організм. Рорі зупинилася. Слово «організм» вона виділила жирним. Потім дописала: Здатність взаємодіяти з електронікою? Дівчина довго дивилася на останній рядок. Вона не хотіла писати це. Бо тоді доведеться визнати, що побачене не вкладається ні в одну знайому їй біологічну систему.

Рорі закрила ноутбук. Підвелася. Пішла до кухні. Налила собі кави. Зробила ковток. І одразу ж скривилася. Холодна.

— Прекрасно.

Вона поставила чашку на стіл і подивилася у вікно. Океан був спокійним. Надто спокійним. Після вчорашнього вечора їй здавалося, що вона більше ніколи не зможе дивитися на воду так само. Раніше океан був для неї середовищем. Системою. Об'єктом дослідження. Тепер же вона знала, що десь під цією гладкою поверхнею є хтось, хто дивиться у відповідь. Рорі взяла куртку. Їй потрібно було перевірити обладнання. І саме тоді вона помітила щось дивне. На піску біля пірсу були сліди. Вона завмерла біля дверей. Сліди починалися біля самої води. Перші кілька метрів були майже непомітними. А потім стали чіткішими.

Дві довгі борозни проходили по вологому піску, паралельно одна одній. Між ними — відбитки. Наче хтось із великою вагою вибрався з води, деякий час пересувався берегом, а потім знову повернувся назад. Рорі повільно підійшла ближче. Присіла. Торкнулася одного зі слідів пальцями. Пісок був холодним. Вона оглянула берег. Нікого. Дівчина піднялася.

— Наолін?..

Відповіді не було. Тільки шум хвиль. Рорі дістала телефон і сфотографувала сліди. Потім ще раз. І ще. Вона вже хотіла повернутися до станції, коли помітила щось між камінням. Невеликий блискучий предмет. Рорі нахилилася й витягнула його. Це була луска. Темна. Майже чорна, але при світлі вона відливала глибоким синім. Дівчина піднесла її до очей.

Луска була надзвичайно гладкою. Майже ідеальною. Вона не була схожа ні на одну рибу, яку Рорі бачила в цьому районі. Рорі поклала знахідку в пакет для зразків. На етикетці написала: Зразок №1. Потім замислилася. Перекреслила. Написала: Зразок Н-01. Вона сама не знала, чому саме так. Можливо, тому що вже підсвідомо знала, кому він належав.

До полудня Рорі майже не виходила з лабораторного модуля. Вона аналізувала воду. Перевіряла записи. Порівнювала акустичні сигнали. Переглядала відео. Наолін з'являвся на екрані знову й знову. І щоразу Рорі помічала щось нове. Він не рухався хаотично. Не реагував на неї як дика тварина. Навпаки. Він спостерігав. Оцінював. Розумів. А ще він говорив. Небагато. Але говорив. Рорі зупинила відео на моменті, коли він вимовив її ім'я. «Рорі.» Вона кілька секунд дивилася на екран. Потім тихо повторила:

— Наолін.

Дивне ім'я. Красиве. Вона відкрила новий файл. «НАОЛІН» Під ім'ям з'явився список: Вид: невідомий. Походження: невідоме. Середовище існування: глибоководна зона. Фізіологія: невідома. Комунікація: розвинена. Інтелект: очевидно високий. Рорі задумалася. Дописала: Ставлення до людини: невизначене. Після цього вона довго тримала пальці над клавіатурою. Потім додала: Захищає.

Рорі відкинулася назад. Це слово чомусь здавалося найнебезпечнішим із усіх. Бо якщо Наолін її захищав... то від кого?

***

Надвечір погода змінилася. Вітер посилився. Хвилі стали вищими. Рорі стояла біля пірсу, тримаючи в руках термометр. Вона виміряла температуру води. Потім подивилася на море.

— Я не збираюся занурюватися, — сказала вона сама собі. — Сьогодні.

Вона майже посміхнулася. А потім почула звук. Дуже тихий. Наче щось ударилося об нижню частину пірсу. Раз. Пауза. Два. Рорі перестала дихати. Три удари. Вона повільно підійшла до краю. Подивилася вниз. Темна вода хиталася між дерев'яними опорами. Нічого.

— Наолін?

Тиша. Рорі вже хотіла відійти, коли поверхня води ледь помітно ворухнулася. Не від хвилі. Знизу. Дівчина завмерла. У темряві на мить блиснуло срібло. Очі. Вони зникли так само швидко, як і з'явилися. Рорі зробила крок назад. Серце шалено калатало.

— Ти там?

Вода знову стала нерухомою. А потім знизу долинув голос. Глухий. Приглушений водою. Але вона його почула.