Глава 3. Занурення

Це було неможливо. Вона точно пам'ятала ілюмінатор. Товсте багатошарове скло. Герметичний корпус.​Жодних пошкоджень у  цій частині підлодки. І все ж він був тут. Усередині.

Рорі різко відсахнулася, спіткнулася об край сидіння й ледве втрималась на ногах.

-Як ти.. – слова застрягли в горлі.

Чоловік не рухався. Він стояв навпроти неї, важко дихаючи. З його довгого темного волосся стікали краплі води, збираючись на плечах і грудях. Вода повільно ковзала по блідій шкірі й падала на металеву підлогу. Рорі дивилась на нього, а потім перевела погляд нижче.

Хвіст. Величезний. Він займав майже весь простір між ними. Темна луска відбивала слабке аварійне освітлення, а широкий плавець, ледь помітно рухався, підтримуючи його тіло у воді, якої тут не повинно було бути.

Рорі опустила очі. Підлога була сухою. Майже сухою. На металі залишався лише тонкий слід води. Вона знову подивилася на нього.

-Ти... справді існуєш...

Чоловік трохи нахилив голову. Наче не зрозумів.

-Ти мене розумієш?

Тиша. Рорі зробила ще один крок назад. Її рука ковзнула до панелі керування. Але він миттєво напружився. Сріблясті очі звузилися.

-Спокійно, - швидко сказала Рорі, піднявши обидві руки. – Я нічого не робитиму.

Він продовжував дивитися на неї. Потім його погляд ковзнув убік. До панелі. Рорі простежила за ним. Червоні індикатори все ще блимали. Її серце знову забилося швидше.

-Ти знаєш, що відбувається?

Чоловік не відповів. Натомість різко розвернувся. Його хвіст ударив по підлозі, змусивши Рорі відсахнутися. Він підплив до задньої частини кабіни й зупинився біля технічної панелі. Кілька секунд Рорі просто дивилась.

-Що ти робиш?

Він простягнув руку. Довгі пальці торкнулися металевої поверхні. На кінчиках пальців щось ледь помітно засвітилося. Рорі примружилася. Світло було синюватим. Не від ламп. Не від аварійного освітлення. Воно виходило просто з-під його шкіри. Чоловік притиснув долонею до панелі. Підлодка здригнулася. Десь у корпусі пролунав низький гул.

-Що ти... - Рорі схопилась за край пульта.

Раптом червоні індикатори згасли. Один за одним. «Герметичність корпусу – Стабільна. Тиск – Стабільний. Аварійний режим – Вимкнено.» Рорі завмерла, потім повільно подивилася на чоловіка.

-Ти щойно... полагодив мою підлодку?

Він повернув голову. Його вираз залишався незрозумілим. Рорі нервово засміялася.

-Добре. – Дівчина провела долонею по обличчю. – Просто чудово. – Пауза. – Я сьогодні вперше побачила русала. – Він моргнув, а вона продовжила. – Потім русал врятував мою підлодку. – Ще одна пауза. – А тепер він стоїть у моїй підлодці. Мабуть, мені треба менше працювати. – Рорі повільно видихнула.

Вперше його обличчя трохи змінилося. Ледь помітно. Кутик губ піднявся. Рорі застигла.

-Ти... посміхнувся?

Посмішка зникла так само швидко, як з'явилася. Він знову став серйозним. А потім простягнув руку. Рорі мимоволі відступила. Він показав на її лікоть. Вона опустила погляд. На лікті була кров. Вона навіть не помітила, що розбила його, коли впала після удару.

-Це дрібниця... - Відмахнулась дівчина.

Він нахилився ближче. Рорі відчула холод. Не від води. Від нього. Вона могла чути його дихання. Повільне. Глибоке. І раптом він торкнувся її зап'ястя. Рорі різко здригнулася. Його пальці були холодними, але не крижаними. Шкіра здавалася напрочуд м'якою. Чоловік перевернув її руку долонею до гори. Його поглед зупинився на тонкому шрамі біля великого пальця. Потім він підняв очі, подивившись прямо на неї. І вперше заговорив. Голос був низьким і хрипким. Наче він давно не використовував людську мову.

-Людина.

Рорі перестала дихати. Він говорив. Справді говорив.

-Ти... говориш?

Чоловік повільно відпустив її руку.

-Людина, - повторив він.

Рорі відчула, як усередині щось перевернулося. Не страх. Не зовсім. Цікавість точно. Та сама через яку вона чотири роки займалась вивченням океану. Та сама, через яку п'ять років до того вчилась в інституті. Та сама, яка привела її сюди. Та сама, яка могла коштувати їй життя. Вона зробила крок вперед, ближче до чоловіка.

-Як тебе звати?

Чоловік мовчав.

-Я Роріка. Але всі називають мене Рорі.

Він дивився на неї так, ніби намагався зрозуміти значення, кожного слова. Рорі вказала на нього.

-А ти?

Чоловік опустив очі. Потім підняв їх.

-Наолін.

-Наолін... - тихо повторила Рорі.

Ім'я ніби застигло між ними. За корпусом підлодки океан залишався непроглядно темним. Сонар продовжував мовчати. Жодної мітки. Жодного сигналу. Ніби десятки істот, які ще кілька хвилин тому оточували підлодку, просто розчинилися у воді. Рорі подивилась на Наоліна.

-Це ти змусив їх зупинитися?

Він не відповів. Але його погляд став важчим. І вона зрозуміла.

-Вони тебе слухають.

Наолін дивився на неї і знов, наче, був надто близько до неї. І тільки тепер, коли між ними не було темряви, скла, камер чи океану, Рорі дозволила собі по-справжньому роздивитися його. Він був не просто схожим на людину. Він був людиною. Принаймні частково. Вле тоді чому його серце билося настільки повільно? Чому зіниці майже не реагували на світло? Чому температура його шкіри була нижчою за людську? І найголовніше... Як він міг дихати під водою? Рорі повільно підняла погляд. Наолін уже дивився на неї.

-Ти теж хочеш знати, хто я, - тихо сказав він.

Рорі завмерла.

-Дуже.

Він ледь помітно нахилив голову.

 -Тоді спочатку я покажу тобі, де ти знаходишся.

-Я знаю, де знаходжусь. – Рорі насупилась.

Наолін подивися прямо на неї.

-Ні. Не знаєш.

За кілька секунд на панелі перед Рорі самостійно увімкнувся екран. Карта дна змінилася. Координати почали миготіти. Рорі нахилилася вперед. Її очі повільно розширилися. Там, де мала бути карта океанського дна, з'явилася величезна порожнина. Глибока. Настільки глибока, що система не могла визначити її нижню межу. А в центрі горіло кілька десятків маленьких точок.