Глава 2. Поклик безодні

Рорі просто дивилась в екран не в змозі змусити себе поворухнутися. Її мозок відмовлявся приймати побачене. Зображення не змілось навіть тоді, коли дівчина кілька разів моргнула.

Там у темній воді, перед камерою справді було щось схоже на людське тіло, нижче якого у плавному переході розкиданих шкірою лусочок починався справжнісінький риб'ячий хвіст.

Рорі похитала головою, явно не приймаючи факт існування істоти. Вона відразу переключилась на запис з другої камери. Порожньо. Перша камера. Тінь. Третя. Порожньо. Але коли повернулась до першої, істота зникла.

-Чорт. – дівчина прийнялась передивлятись записи з камер.

Ще раз. Потім ще раз. Кадр за кадром. Тінь... Плечі... Обличчя... І хвіст.

Зупинивши відео, дослідниця збільшила зображення. Пікселі розпливлися, але основні обриси залишалися незмінними – людська подоба.

-Це може бути оптична ілюзія... - Рорі сказала це в голос, хоча сама не вірила своїм словам. – Або велика риба в незвичайному ракурсі. Морський ссавець, тюлень, велика акула...

Жодна з цих версій не пояснювала побаченого. Особливо обличчя. Рорі перевірила параметри фокусу на камері. Автофокус і надалі працював нормально. Перевірила експозицію та баланс білого. Все також в порядку. Данні сенсора теж без помилок.

-Добре... - повільно видихнула. – Тоді повторимо.

Рорі повернула підлодку до місця де востаннє бачила істоту. Двигуни запрацювали на мінімальній потужності, навмисно зменшуючи швидкість. Їй потрібно було виключити можливість того що тварина просто злякалася шуму. Сонар продовжував працювати.

Глибина 78м. Тиск 8,8атм. Температура води 14,2 градусів за Цельсієм.

Вона перевела погляд на екран. Жодного руху.

-Де ж ти..?

Раптом сонар знов видав сигнал. Рорі завмерла. На екрані з'явилась мітка. За двадцять сім метрів від її підводного човна. Мітка рухалась. Не хаотично, як риба. Не плавно, як морський ссавець. Вона рухалась короткими, дуже швидкими змінами напрямку. Рорі відчула, як серце знову почало прискорюватись.

-Ти знов тут. – сказала дівчина, вимикаючи основний двигун, але підлодка продовжила рухатись за інерцією.

Мітка на сонарі наближалася. Двадцять п'ять метрів. П'ятнадцять. Десять.

Рорі повільно повернула камеру. Прожектор освітив воду. Нічого. Вона змінила кут. Нічого. Ще трохи. Темрява.

-Ну, давай...

І, раптом, щось блиснуло. Рорі різко втягнула повітря. На кілька секунд в прожекторі з'явилась рука. Людська. П'ять пальців. Бліда шкіра. Довгі нігті. І знов зникла.

Але тепер просто за скелю перед нею.

-Ай! – Рорі підскочила, вдарившись коліном об панель керування. – Це людина... - Слова прозвучали майже пошепки, дівчина активувала зовнішній гучномовець.

-Гей?

Жодної реакції.

-Ви мене чуєте?

 Знову тиша. Рорі подивилась на показники кисню. Все в нормі. Та знову звернулась до істоти.

-Я не збираюсь Вам нашкодити.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім під скелею з'явились очі. Рорі завмерла. Цього разу їх було чітко видно. Два світлих, майже сріблястих ока дивились прямо на неї. Не на підлодку. Не на камеру. Саме на неї. Рорі відчула дивне, майже фізичне відчуття чужої присутності. Наче істота по той бік скла могла бачити її так само добре, як дівчина бачила істоту.

-Ти... - Почала, але замовкла.

Істота повільно виплила з-за скелі. Спочатку показалось обличчя. Потім шия. Плечі. Груди. Рорі не могла відвести погляд. Це був чоловік. Приймнанні верхня частина його тіла була людською. Довге темне волосся плавало у воді, огортаючи плечі. Шкіра здавалась майже неприродно блідою, в холодному світлі прожекторів. Але найбільше Рорі вразили очі. Вони були невичними. Світлими, майже сріблястими і надзвичайно уважними. Він не виглядав наляканим. Навпаки. Він розглядав дівчину так, ніби саме вона була дивною істотою, яку він уперше побачив. Рорі машинально піднесла руку до скла. Чоловік простежив за її рухом. На мить його погляд опустився на її довгі тонкі пальці, але знов повернувся до її очей.

Рорі не знала чому, але руки так і не опустила. Між ними було лише кілька сантиметрів товстого скла. Два абсолютно різні світи. Вона – людина, яка прийшла досліджувати океан. Він – істота, якої не мало існувати. Та раптом його погляд змінився зі спокійного на насторожений. Істота різко повернула голову вбік.

-Що там? – Насупилась Рорі та повела камеру в напрямку його погляду.

Нічого. Але сонар.. «Пік!» Дівчина подивилась на екран. Одна мітка. Потім друга. Третя, Четверта.

-Що за... - Її очі розширились.

Підлодку оточувало кілька десятків слабких сигналів. Істота перед нею теж це помітила. Він подивися прямо на Рорі. А потім різко вдарив долонею по корпусу, від чого дівчина здригнулась.

-Що ти робиш?!

Та удар повторився. Але цього разу Рорі зрозуміла. Він не намагався напасти. Він намагався попередити.

Щось наближалось. Швидко. Рорі подивилась на сонар. Мітки рухались з усіх боків. Істота різко розвернулась. Його хвіст блиснув у світлі прожектора – потужний, довгийЮ вкритий темною лускою. Та за секунду зник у темряві. І Рорі залишилась одна.

Точніше... Вона думала, що сама. Поки сонар не показав, що навколо її підлодки вже немає жодної вільної ділянки, вода була заповнена чимось живим. І це щось невблаганно оточувало її. І Рорі перестала дихати. Мітки не просто оточували її. Вони рухались. Повільно стискаючи кільце. Рорі швидко увімкнула всі зовнішні прожектори.

Темрява перед нею на мить розступилася.

І дослідниця побачила їх. Бліді тіла ковзали між скелями. Довгі руки. Пальці. Очі, що відбивали холодне світло прожекторів. Рорі відсахнулась від ілюмінатора. Їх було багато. Дуже. Дуже багато. Вона схопилась за пульт керування, та торкнулась пальцями гарнітури у вусі.

-Берег, це «Кексик 13». Ви мене чуєте? – У відповідь лише потріскування. – Берег, це Рорі, відповідайте! – Знов тиша.