Розділ 18

від Алекса

Минув тиждень від того дня, коли ми обмінялися обручками, але час для мене ніби розчинився. Ми все ще жили в маєтку батьків Таї, хоча ключ від нашого власного будинку — весільний дарунок Павла Дмитровича — важкою, холодною вагою лежав у кишені мого піджака. Ми не поспішали. Мабуть, обом підсвідомо хотілося ще трохи побути в цьому захищеному коконі, перш ніж починати власну історію на новому місці.

Того вечора в домі панувала особлива метушня. Вероніка Вікторівна та Павло Дмитрович збиралися у відпустку за кордон — першу за довгий час справжню подорож лише удвох.

— Алексе, любий, допоможеш? — голос Таї долетів з коридору.

Я знайшов її біля гори валіз. Вона виглядала такою домашньою: розпатлане волосся, підкочені рукави светра, але в очах — тепле світло. Я підхопив важкі сумки, щоб знести їх до машини, яка вже чекала на батьків. Коли останній багаж було завантажено, а прощальні обійми та настанови Вероніки Вікторівни щодо «нагляду за квітами та будинком» нарешті завершилися, у маєтку запала незвична тиша.

Ми з Таєю вийшли на терасу. Вечірнє повітря було вологим і пахло хвоєю.

— Ти віриш у це? — тихо запитала вона, спершись ліктями на перила і дивлячись на вогні села, що мерехтіли внизу, як розсипані перлини. — Тиждень тому ми були нареченими, а тепер ми — офіційні «вартові» цього замку.

Я підійшов ближче, обіймаючи її ззаду, і відчув, як вона розслабляється в моїх руках.

— Це гарне тренування перед переїздом у наш дім, — прошепотів я, торкаючись губами її скроні. — Твій батько зробив неймовірний жест, але, чесно кажучи, мені здається, що «дім» — це не стіни. Дім — це там, де ти дозволяєш мені зняти зброю і просто дихати.

Тая розвернулася в моїх обіймах, заглядаючи в очі. — Я теж не хочу поспішати, Алексе. Мені подобається цей проміжний стан. Тут ми ще трохи діти, про яких піклуються, але водночас ми вже будуємо свої плани. Якими ти бачиш наші ранки через рік? У тому, новому будинку?

Я замислився. — Я бачу багато сонця. Велику кухню, де ти будеш намагатися зварити каву, а я буду відбирати в тебе турку, щоб ти не заснула прямо на ходу. Бачу твої картини на стінах. І... абсолютний спокій. Жодних таємниць, жодних тіней з минулого. Тільки ми.

Вона ніжно посміхнулася, але раптом згадала: — Ой, зовсім забула! Мама просила перевірити, чи зачинені всі вікна в кабінеті тата. І ти казав, що залишив там якісь документи, коли допомагав їм збиратися.

— Точно, — я ляснув себе по лобі. — Мої ключі від кабінету в компанії залишилися на столі у Павла Дмитровича.

Я попрямував до батьківського кабінету — місця, яке завжди пахло старою шкірою, дорогим тютюном та серйозними рішеннями.

Місячне світло пробивалося крізь важкі оксамитові штори, малюючи на дубовій підлозі гострі сріблясті смуги. Я підійшов до столу, щоб забрати свої речі, але моя рука випадково зачепила важку антикварну підставку для книг. Вона зсунулася, відкриваючи невелику, приховану в масиві дерева нішу.

Там лежав конверт. Папір уже пожовтів від часу, але на ньому чітко виднівся почерк, який я впізнав би серед тисячі. Почерк моєї матері.

Я стояв посеред кабінету, і мені здавалося, що стіни навколо стискаються, викачуючи повітря. У руці я стискав пожовклий аркуш, який випав із прихованої ніші разом із фотографією. На знімку вони були молоді: моя мати, чия посмішка ще не згасла від страху, і Павло, який дивився на неї так, ніби вона була його єдиним всесвітом.

Але текст листа... він бив сильніше за будь-який реальний удар.

«Павло, якщо ти читаєш це, значить, мене вже немає. Ти питав, чому я втекла, чому обрала його, а не тебе. Я боялася. Боялася, що моя любов до тебе принесе тобі лише проблеми. Але я помилилася... Я обрала в’язницю. Мій чоловік...він бачить у мені лише свою власність. Його ревнощі не знають меж. Кожен мій день — це очікування наступного удару, кожен синець на моєму тілі — це ціна за те, що я колись посміла бути щасливою з тобою.

Я не пережила цього нерозділеного кохання, Павло. Моє серце розбилося набагато раніше, ніж моє тіло. Благаю тебе про одне: якщо доля колись зведе тебе з моїм сином, з Алексом... приглянь за ним. Не дай йому стати таким, як його батько. Дай йому те життя, яке я не змогла йому подарувати...»

Кожне слово було наче ніж, що повільно провертався в серці. Я згадав батька. Згадав його важкі кроки, його крижаний погляд і те, як мати завжди здригалася від кожного різкого звуку. Я думав, це була її слабкість. А це було пекло, яке вона терпіла заради мене.

Я відчув, як лють, змішана з нестерпним болем, закипає в жилах. Я підійшов до бару Павла, не дивлячись на дорогі етикетки, схопив першу ліпшу пляшку міцного віскі. Кришка відлетіла кудись у куток.

Перший ковток був наче рідкий вогонь. Я впав у важке шкіряне крісло, те саме, де ще годину тому сидів Павло, даючи мені настанови як зятю.

Раніше це місце здавалося мені оплотом мудрості, але зараз воно виглядало як склеп. Світло місяця, що пробивалося крізь вікна, робило предмети потворними. Кожна статуетка, кожна книга на полиці тепер здавалися мені мовчазними свідками цієї великої брехні. Запах дорогого тютюну та паперу тепер змішувався з гірким присмаком моїх сліз, які я не міг стримати.

Я пив прямо з горла. Алкоголь не приносив полегшення, він лише робив цей біль чіткішим.

Чому Павло мовчав?

Чи знав він, хто я, коли вперше зустрів мене?

Чи був я для нього лише способом спокутувати провину перед моєю матір'ю?

— Алексе? — почувся тихий голос Таї за дверима. Вона легенько штовхнула їх, але вони були зачинені на замок. — Алексе, ти там? Ти вже годину не виходиш. Все гаразд?

Я заплющив очі. Її голос... такий схожий на голос матері в моїх спогадах. Такий же ніжний. Я подивився на пляшку в руці, потім на лист. Я не міг зараз відкрити ці двері. Якщо вона побачить мене таким — зламаним, п’яним і сповненим ненависті до минулого — наш ідеальний світ розлетиться на друзки.