Розділ 17

від Таїсії

Ранок мого весілля почався не з тиші гір, а з неймовірного хаосу, який могла створити лише моя родина. У повітрі пахло лаком для волосся, дорогими парфумами та свіжозрізаними півоніями, а по всьому будинку лунали швидкі кроки та сміх.

— Та ви що, знущаєтесь? — голос Антоніни прорізав простір, змушуючи бідну візажистку здригнутися. — Ви подивіться на цю брову! Ви намалювали її вище за іншу! Тая що, має виглядати так, ніби вона весь вечір чомусь дивується?

Я сиділа у кріслі й намагалася не розсміятися, щоб не зіпсувати макіяж. Тоня, як завжди, була в епіцентрі подій. Після повернення з Бухареста вона стала ще енергійнішою. Як виявилося, вивчення іноземних мов за кордоном було зовсім не її стихією, тож вона вчасно перевелася на інший факультет і тепер почувалася на своєму місці.

— Тонечко, заспокойся, все ідеально, — лагідно промовила я, дивлячись на подругу через дзеркало. — Нічого не ідеально! Сьогодні все має бути бездоганно! — вона поправила свою сукню.

Вони з Артемом продовжували жити разом і вже щосили планували власне весілля до кінця літа. Ми з Алексом їх всіляко підтримували, хоча інколи я жартувала, що після моєї підготовки Тоня захоче просто розписатися в кедах.

В цей момент у кімнату заглянула мама. Вона виглядала розкішно, але в руках тримала два набори прикрас. 

— Дівчата, рятуйте! Золото чи срібло? Золото виглядає благородно, але срібло так пасує до кольору сукні... — мама розгублено переводила погляд з одного кольє на інше, наче від цього залежала доля світу.

Я лише посміхнулася. Ці шість місяців подарували нам те, про що ми колись лише мріяли — спокійну, щасливу рутину.

Вислизнувши з кімнати, щоб дати майстру закінчити зачіску, я прямувала до тераси, але зупинилася біля батьківського кабінету. Двері були трохи прочинені, і звідти долинав приглушений сміх та знайомі голоси.

— Ви не повірите, Павле Дмитровичу, — почула я тихий, але глибокий голос Алекса. — Я справді переживаю. Таке відчуття, ніби я вперше в житті роблю щось настільки відповідальне. Навіть тоді, коли ми вперше зустрілися і ви ледь не спопелили мене поглядом, було не так страшно.

Я завмерла, затамувавши подих. Уявити Алекса, який завжди тримав усе під контролем, у стані хвилювання — це було неймовірно мило.

— Ну, весілля — це не так вже й страшно, синку, — почувся баритон батька з легкими нотками іронії. — Живим вийдеш, обіцяю. Хоча, якщо Тая передумає через твою криву краватку, то я тобі вже не допоможу.

Вони обидва засміялися. За ці пів року батько з Алексом стали справді як Інь та Янь. Вони працювали разом, приймали рішення разом і інколи мені з мамою здавалося, що ми в цьому домі — лише приємний додаток до їхнього ідеального чоловічого союзу.

— Дякую вам, — серйозно додав Алекс після паузи. — За те, що дали мені цей шанс. І за Таю. — Ти сам його виборов, — відповів тато, і я майже відчула, як він поплескав Алекса по плечу. — Головне, пам'ятай нашу розмову в перший вечір. Але бачачи, як ти на неї дивишся... думаю, мені ніколи не доведеться діставати ті свої «інструменти». А тепер іди, бо якщо Вероніка побачить, що ми тут засіли з віскі замість того, щоб зустрічати гостей, нам обом буде непереливки.

Я швидко відійшла від дверей, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами щастя. Мої чоловіки. Моя сім'я. Нарешті все було так, як мало бути.

Я швиденько накинула сукню, і Антоніна одразу взялася до справи. У дзеркалі я помітила, як вона зосереджено прикусила язика, намагаючись впоратися з атласними стрічками. Це виглядало так по-дитячому серйозно, що я не стрималася й розсміялася.

— А Артем коли приїде? — запитала я, намагаючись стояти рівно. — Та він десь тут уже повинен вештатися, бовдур... — буркнула вона, затягуючи вузол на моєму корсеті. — Дихай глибше, Таю, і не крутися. О... ось тепер ідеально. Сукня для справжньої принцеси. Ти виглядаєш приголомшливо.

Я подивилася на своє відображення, і на мить у мене перехопило подих. Сукня була кольору айворі, з ніжним мереживом, яке дрібними квітами розсипалося по плечах і спускалося до самого подолу. Корсет підкреслював мою талію, а пишна спідниця з багатьох шарів невагомого фатину створювала ілюзію, ніби я стою на хмаринці. Макіяж, над яким так тряслася Тоня, лише підкреслив природну ніжність: очі сяяли блакиттю, а на губах грав легкий персиковий блиск. Я справді почувалася іншою — сильнішою, дорослішою, але все такою ж коханою.

Двері тихо відчинилися, і на порозі з’явився Алекс. Він уже був у чорному смокінгу, який ідеально сидів на його широких плечах. Побачивши мене, він на секунду завмер, і я прочитала в його очах те саме захоплення, що й пів року тому, коли він вперше привіз мене сюди.

Алекс підійшов, ігноруючи жартівливе «Гей, жениху, не зазирай раніше часу!» від Антоніни. Він обережно взяв моє обличчя в долоні й ніжно, майже побожно, поцілував у чоло. — Ти прекрасна, Таю. Більше за життя, — прошепотів він.

У цей момент до кімнати залетів Артем. Він виглядав трохи розпатланим, але дуже стильним у своєму костюмі. — Таю, я мушу тобі сказати... — почав він, активно жестикулюючи, і поглянув на Антоніну так, ніби між ними щойно сталася якась грандіозна суперечка, про яку ми ще не знали. — Слухай, твоя подруга просто...

Він не встиг закінчити. Двері відчинилися ширше, і в кімнату увійшла Наталія, мати Антоніни, яка вже багато років була не просто помічницею в нашому домі, а майже членом сім'ї. Вона тримала в руках піднос із келихами для шампанського, і її суворий, але добрий погляд миттєво змусив Артема замовкнути на півслові.

Він різко осікся, переглянувшись із Тонею, і в цій тиші відчулося щось більше, ніж просто підготовка до мого свята. У їхніх поглядах іскрило щось таке, що давало зрозуміти: історія Артема та Антоніни лише починається, і вона обіцяє бути не менш бурхливою, ніж наша.

— Артеме, замість того, щоб теревенити, допоміг би краще гостям розсістися, — м’яко, але повчально мовила Наталія. Артем лише кивнув, ще раз кинув загадковий погляд на Тоню і швиденько вискочив із кімнати, залишивши нас у легкому збентеженні. Наближалася головна мить нашого життя.