Розділ 16

Від Алекса

Я справді думав, що після столичних пентхаусів та закритих клубів мене важко чимось вразити. Коли Тая сказала «елітне село», я уявляв собі просто дорогі котеджі за високими парканами. Але те, що відкрилося за постом охорони, було чимось іншим. Це була не просто еліта — це було «держава в державі». Будинки, що ідеально вписувалися в гірський ландшафт, мінімалізм, який коштував мільйони, і тиша, настільки густа й дорога, що її, здавалося, можна було торкнутися руками. Тут не виставляли багатство напоказ — тут ним дихали. Це місце виглядало безпечнішим за швейцарський банк, і водночас воно тиснуло своєю бездоганністю.

Я перевів погляд на батька Таїсії, і в грудях щось неприємно стиснулося. Якщо чесно, він мене лякав. Я не з тих, хто здригається від погроз чи пасує перед небезпекою, але цей чоловік... Його спокій був небезпечнішим за будь-який крик. У його погляді читалася холодна, зважена сила. Це була перша людина після мого власного батька, чия присутність змушувала мої інстинкти волати: «Тікай або готуйся до бою». Він стояв, склавши руки на грудях, і я бачив, як він буквально просвічує мене рентгеном, вираховуючи кожен мій гріх.

Раптом двері прочинилися, і на терасу вийшла жінка. Висока, струнка блондинка з неймовірно м’якими рисами обличчя — вона була настільки схожа на Таю, що на мить мені здалося, ніби я бачу майбутнє своєї дівчини. Але як тільки вона сфокусувала погляд на заспаній, розпатланій і наляканій Таїсії, її обличчя миттєво змінилося. Спокійна маска господині злетіла, поступившись місцем чистому материнському розпачу.

— Таю! Боже, дитино моя! — вона в один момент опинилася поруч, огортаючи доньку теплом і запахом дорогих парфумів та домашнього затишку.

 — Мамо... — прошепотіла Тая, буквально впадаючи в її обійми. 

— Ти вся холодна! Рідна моя, що сталося? Ти тремтиш... — жінка гладила її по обличчю, цілувала в чоло, заглядаючи в очі з такою безмежною любов’ю, від якої мені стало ніяково.

Батько Тасі — спостерігав за своїми дівчатами, і його погляд на секунду пом’якшав. Це виглядало неймовірно мило, якось по-справжньому... У моїй сім’ї такого не було ніколи. У нас панували правила, субординація і холод. А тут... тут було життя.

Але ідилія тривала недовго. Щойно він знову перевів погляд на мене, у мене внизу живота наче вузол зав’язали. Весь той «сімейний затишок» миттєво випарувався з його очей, залишивши лише крижаний контроль.

— Ходімо в кабінет, — кинув він мені коротку команду, яка не передбачала заперечень.

Я вже зробив крок за ним, готуючись до найважчого допиту в житті, аж раптом пролунав голос його дружини: 

— Павле, схаменися! Діти тільки з дороги, посеред ночі! Який кабінет? Ходімо всі за стіл, негайно!

Я завмер. Вона говорила м’яко, але в цьому голосі відчувався сталевий стрижень. Здається, я помилився щодо «ніжної квітки». Вона була єдиною людиною, яка могла приборкати цього дядька одним лише тоном. Вона і Тая. Дві жінки, які тримали на собі цей непохитний скелястий замок.

Павло на мить затримав дихання, ніби хотів заперечити, але потім лише коротко кивнув. — Добре. Спочатку вечеря. Але потім, юначе, ми все одно поговоримо.

Я зрозумів: мій розстріл просто відклали на десерт.

Ми сиділи у просторій їдальні, де над масивним столом з дикого каменю висіла мінімалістична люстра, що заливала все м’яким, майже інтимним світлом. Мама Таї, Вероніка, метушилася навколо, виставляючи на стіл гаряче, наче воно чекало на нас весь цей час. Запах домашньої вечері та дорогого вина змішувався зі свіжістю гірського повітря, що просочувалося крізь прочинене вікно.

Я мовчав, спостерігаючи за тим, як Тая поступово розслабляється. Вона розповідала все: про той дзвінок, про наш поспішний від’їзд, про страх і про те, як ми міняли машину в підворіттях. Я чекав, що її батьки почнуть ставити незручні запитання або дорікатимуть їй за приховані подробиці життя в місті.

— Я не розумію, — нарешті не витримав я, відкладаючи прибори. — Таю, ти ж майже не виходила на зв'язок останні тижні. Коли ти встигла все це... узгодити? Я думав, ти роками не спілкувалася з батьками так відверто.

Я глянув на неї, очікуючи підтвердження своєї теорії про «складні стосунки», які зазвичай бувають у дівчат її віку з такими владними батьками. Але Павло, який до цього мовчки цідив вино, раптом тихо засміявся. Це був не злий сміх, а радше поблажлива посмішка людини, яка знає набагато більше за інших.

— Юначе, — Павло поставив келих і подивився мені прямо в очі, — якщо Таїсія не висіла на телефоні по три години, це не означає, що ми не спілкувалися.

— Ми говорили кожного дня, Алексе, — додала Вероніка, ніжно торкнувшись плеча доньки. — Щоранку або щовечора. Ми були в курсі кожного її кроку, кожної тривоги. Навіть про те, що вона купила собі те рожеве мереживо на вечерю, я знала ще до того, як вона його одягла.

Я заціпенів. У моєму світі довіра була валютою, яку важко заробити і легко втратити. Мої батьки дізнавалися про мої справи з рапортів служби безпеки або з новин у медіа. А тут...

— Тобто... ви знали про все? — я перевів погляд на Таю. Вона лише винувато посміхнулася, стискаючи мою руку під столом.

— Абсолютно про все, — підтвердив Павло. Його погляд став серйозним. — І про твого батька, і про те, у що ти вплутався. Якби ми не довіряли вибору своєї доньки, ти б не проїхав навіть через перший пост охорони на в’їзді в селище.

Від цих слів у мене всередині наче щось обірвалося. Рівень довіри в цій сім’ї був для мене чимось космічним, недосяжним. Тая не просто любила батьків — вона була з ними одним цілим. Вона не ховалася від них, вона шукала в них опору. Це було настільки не схоже на мій власний досвід, що я відчув легкий укол заздрості, змішаний із неймовірним полегшенням.

— Це... незвично, — видавив я із себе.

— Це нормально, Алексе, — м’яко сказала Вероніка. — У цьому домі немає секретів, які могли б нас роз’єднати. Тільки так можна вижити, коли навколо починається шторм.