Розділ 15

від імені Алекса

Музика ще тихо грала в кутку кімнати, а аромат ванілі та вечері все ще здавався обіймами. Я якраз збирався сказати Тасі щось безглузде й ніжне, коли мій «чистий» телефон, захований у підкладці піджака, видав короткий, різкий звук.

Це не був дзвінок. Це був сигнал тривоги, який я встановив на випадок зламу периметра або повідомлення від Гната.

Світ навколо миттєво зблід. Вечеря, рожевий шовк, тепло її руки — все це відсунулося на задній план, за зачинені двері моєї свідомості. Я відчув, як м’язи спини перетворилися на сталеві троси.

— Алексе? Щось сталося? — голос Тасі пролунав тонко, з тими самими нотками страху, які я так намагався випалити з її пам’яті.

Я змусив себе всміхнутися. Це була найважча акторська робота в моєму житті. 

— Нічого, маленька. Просто робочий чат, замовник знову забув про часові пояси. Посидь хвилинку, я гляну цифри.

Я вийшов у коридор, зачинивши двері на кухню. Дістав телефон. Одне повідомлення від Гната: «Вони знайшли адресу. У тебе сім хвилин. Провулок за будинком, чорний джип без номерів. Рухайся».

Сім хвилин. Сім хвилин, щоб знищити наше «зараз» і перетворити його на втечу.

Я повернувся в кімнату. Тася стояла біля столу, її пальці нервово перебирали край рожевої сукні. Вона все зрозуміла по моїх очах. 

— Збирайся, — коротко кинув я, вже не намагаючись грати роль закоханого інженера. Мій голос став сухим і жорстким, як удар металу об метал.

— Прямо зараз? Але куди? Алексе, що коїться? 

— Тасю, не питай. Просто роби, як я кажу. П’ять хвилин. Бери тільки документи і те, без чого зовсім не зможеш. Одягай кросівки. Швидко!

Я кинувся до сейфа, прихованого за фальш-панеллю в шафі. Гроші, запасні паспорти, флешка з аудитом батькових рахунків — усе це полетіло в рюкзак. Кожен мій рух був вивірений до міліметра. Я не мав права на паніку.

Почувши, як вона схлипнула, я на секунду завмер. Вона стояла посеред кімнати, тримаючи в руках того самого в'язаного ведмедика, якого я купив їй у перший день нашої втечі. На фоні її розкішної сукні цей старий ведмідь виглядав сюрреалістично.

Я підійшов, схопив її за плечі й притулився лобом до її чола. 

— Подивися на мене, Принцесо. Подивися! — я дочекався, поки вона підніме очі. — Я обіцяв, що ніхто не змусить тебе боятися. Я стримаю слово. Але зараз нам треба зникнути. Ти мені віриш?

Вона коротко кивнула, ковтаючи сльози. 

— Вірю. — Тоді бігом.

Я вимкнув світло в квартирі. Тепер ми були просто двома тінями в темряві. Я підійшов до вікна, обережно відсунувши штору: внизу, на в’їзді у двір, повільно розверталася машина з вимкненими фарами. Батько не став чекати ранку.

— Йдемо через пожежний вихід, — прошепотів я, перевіряючи ніж у кишені. — Тримайся за мою руку і не відпускай, що б не почула.

Ми виходили з нашої маленької фортеці, залишаючи на столі недопите вино і запалені свічки, які продовжували горіти, наче поминальний вогонь за нашим спокоєм.

від імені Таїсії

Вечеря все ще стояла на столі — недоїдений десерт, келихи з вином, у яких м'яко відбивалося полум’я свічок. Лише хвилину тому я почувалася королевою в цій рожевій сукні, а тепер мої пальці судомно стискали лапу в’язаного ведмедика.

Алекс змінився за секунду після того короткого дзвінка. Його очі стали холодними й зосередженими, він рухався швидко, майже механічно, згрібаючи документи в рюкзак.

— Одягайся. Швидше! — його голос більше не нагадував оксамит. Це був наказ.

Я слухалася, хоча руки тремтіли так, що я ледь потрапила ногами в кросівки. Шовкова сукня тепер здавалася чужою, занадто тонкою для тієї невідомості, що чекала за дверима. Я схопила рюкзак, куди встигла кинути альбом із малюнками та кілька теплих речей.

Ми майже бігли вниз сходами, оминаючи ліфт. Його рука стискала мою долоню так міцно, що я відчувала кожен удар його пульсу.

— Алексе, куди ми? Хто це був? — мій голос зривався на шепіт. — Твій батько нас знайшов?

Він на мить зупинився біля виходу на пожежну драбину, важко дихаючи й прислухаючись до звуків з вулиці. 
— Його люди вже близько. Нам треба зникнути з міста зараз же. Я думав про одну квартиру на іншому кінці країни, але... він дістане нас і там. Це лише питання часу.

— Поїхали до моїх батьків, — я зупинила його, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі. — Це село в горах, але там не просто глушина. Там закрита територія, всього кілька десятків будинків. Сторонніх не пускають, і камер на дорогах до самого в'їзду немає. Мій тато знає там усіх, він допоможе. Це найкраще місце, щоб просто зникнути з радаров.

Алекс на мить замислився, зважуючи шанси. — Закрите селище... — тихо промовив він. — Це краще, ніж готелі. Там вони не зможуть нишпорити, не привертаючи уваги.

Він різко притягнув мене до себе і міцно поцілував у лоб. 
— Добре, Принцесо. Їдемо до твоїх. Але ми не поїдемо основною трасою. Нам потрібна інша машина.

З вулиці почувся скрегіт гальм. Алекс здригнувся і ще сильніше стиснув мою руку.

— Час вийшов. Йдемо.

Ми виштовхнули важкі металеві двері й пірнули в сиру ніч провулка. Я востаннє озирнулася на наше світле вікно, знаючи, що попереду — довга дорога додому, до єдиного місця, де я сподівалася знову відчути себе в безпеці. Але тепер я везла туди не просто себе, а й чоловіка, заради якого була готова на все.

Дорога здавалася нескінченною. Ніч розмивала обриси дерев обабіч шосе, перетворюючи їх на похмурих велетнів, що мовчки проводжали нашу автівку. Алекс мовчав уже другу годину, міцно стискаючи кермо старої «Мазди», яку він якимось дивом роздобув у тому провулку за лічені хвилини. Його обличчя, освітлене лише тьмяним світлом приладової панелі, здавалося чужим — застигла маска зосередженості.

Я тулилася до дверцят, загорнувшись у його величезну куртку, яку він накинув мені на плечі прямо поверх рожевого шовку. Контраст був майже болючим: ніжне мереживо сукні під грубою тканиною, як і наше життя — тендітне щастя, придушене жорстокою реальністю.