Розділ 12

від Алекса

Я дивився на її припухлі губи, на ці розгублені очі, і відчував, як залишки моєї «залізної» витримки кришаться, наче неякісний бетон. Досить. Я занадто довго тримав дистанцію, занадто довго грав у благородство, поки всередині все вило від бажання просто привласнити її, сховати від усього світу і ніколи не відпускати.

Її ніжний аромат ванілі змішувався з запахом воску від свічок, і цей коктейль діяв на мене сильніше за будь-який віскі.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хочу, щоб ти замовкла, — прохрипів я, втрачаючи контроль.

Я не став чекати на відповідь. Я просто накинувся на неї, впиваючись у її губи з такою жадобою, наче від цього залежав мій наступний подих. Це не був обережний поцілунок — це було повне загарбання. Я відчував, як вона здригнулася, як її маленькі долоні панічно вчепилися в мої плечі, не знаючи, чи відштовхувати, чи притискатися ближче.

Моє терпіння скінчилося. Одним різким рухом я підхопив її під стегна, відриваючи від підлоги. Таїсія коротко зойкнула мені в губи, мимоволі обхопивши мої талію ногами. Я зробив крок до столу, і мені було байдуже на ідеальну сервіровку, на ці свічки, які я так ретельно розставляв.

Вільною рукою я змів усе вбік. Почувся різкий дзвін — келихи полетіли на підлогу, дорога порцеляна розбилася вщент, а ваза з квітами перекинулася, заливаючи скатертину водою. Мені було плювати.

Я посадив її на звільнене місце, на самий край столу, і втиснувся між її колін, не даючи ні сантиметра простору для відступу. Мої руки заплуталися в її волоссі, змушуючи її закинути голову і підставити шию.

— Ти нікуди не поїдеш, Принцесо, — видихнув я їй у саму шкіру, відчуваючи, як шалено б'ється її пульс під моїми губами. — Ти можеш скільки завгодно писати Артему, можеш збирати речі, але ти не зробиш і кроку за ці двері. Ти моя. Навіть якщо ти мене зараз ненавидиш.

Я знову накрив її рот своїм, але тепер повільніше, глибше, змушуючи її відчути кожну секунду моєї пристрасті. Я відчував, як її опір тане, як вона починає відповідати — несміливо, солодкувато-гірко, з тією ніжністю, яка завжди була моєю слабкістю.

Цей хаос навколо — розбитий посуд, розлита вода і вогні свічок, що догорали на підлозі — був ідеальним відображенням того, що відбувалося у мене в душі. Я руйнував її спокійний світ, але тільки для того, щоб побудувати навколо неї фортецю, куди ніхто не зможе прорватися.

Це був момент абсолютного божевілля. Я відчував її кожним нервом: те, як вона стискала мої плечі, як її дихання збивалося в такт моєму. Весь цей розгром на кухні, запах розбитих квітів і гарячого воску лише підливали масла у вогонь, який я більше не хотів гасити.

Я відірвався від її губ лише на секунду, щоб подивитися в її очі, затуманені шоком і чимось, що я прийняв за таку ж спрагу. Мої руки, що досі тримали її за обличчя, сковзнули нижче. Пальці намацали гудзики її сукні — маленькі, кляті перламутрові перешкоди. Я діяв грубо, майже нетерпляче, відчуваючи лише одне: мені потрібно бути ще ближче. Мені потрібно змити з її шкіри спогади про той холод, який я сам же і створив.

Я розстебнув кілька верхніх гудзиків, оголюючи ключиці, і притиснувся губами до ніжної шкіри, вдихаючи аромат ванілі. Моя рука лягла на її плече, намагаючись стягнути тканину нижче...

І раптом я відчув це. Тишу.

Таїсія заціпеніла. Вона не просто перестала відповідати — вона стала холодною, наче мармурова статуя під моїми руками. Її пальці, що щойно впивалися в мою футболку, безвільно розтиснулися. Ця раптова зміна в її тілі подіяла на мене як удар струмом. Я підняв голову, зустрівшись із її поглядом.

В її очах не було пристрасті. Там був чистий, нерозбавлений жах.

Перш ніж я встиг хоч щось сказати або відсторонитися, повітря розітнув різкий звук. Ляпас. Мою голову відкинуло вбік, а щоку обпекло миттєвим болем.

Я завмер, не вірячи власним відчуттям. А наступної миті тишу кухні розірвало її ридання. Це не був тихий плач — це був відчайдушний, надривний крик душі, від якого всередині мене все обірвалося.

— Не чіпай мене! — вигукнула вона, задихаючись від сліз і судомно намагаючись запахнути сукню на грудях. — Не смій! Ти... ти думаєш, що якщо ти палиш свічки й цілуєш мене, то можеш просто брати все, що захочеш?! Ти щойно вигнав ту блондинку, а тепер робиш те саме зі мною?!

Вона зіскочила зі столу, мало не впавши на осколки порцеляни. Її обличчя було мокрим від сліз, а губи, які я щойно цілував, тремтіли від образи.

— Ти такий самий, як він! — прошепотіла вона, відступаючи до дверей. — Ти кажеш, що захищаєш мене від свого батька, але хто захистить мене від ТЕБЕ, Алексе?!

Я стояв біля столу, важко дихаючи, і дивився на свої руки, якими щойно ледь не зруйнував останню нитку довіри. Щока горіла, але біль у грудях був набагато сильнішим. Я бачив перед собою не просто дівчину, яку хотів привласнити, а поранену Принцесу, для якої мій напір став черговим актом насильства над її ніжністю.

— Тасю... — я зробив крок до неї, але вона здригнулася так, наче я замахнувся для удару.

— Не підходь! Я ненавиджу тебе за те, що ти змусив мене повірити... — вона не договорила, закрила обличчя руками й просто вибігла з кухні, залишаючи мене одного серед хаосу, розбитих келихів і згасаючих свічок.

Я залишився стояти в темряві, відчуваючи себе найбільшим невдахою у світі. Я хотів бути її фортецею, а став її кошмаром.

Я стояв посеред розгромленої кухні, і звук її ридань, що віддалялися, різав мене по живому. Щока горіла від ляпаса, але це було ніщо порівняно з усвідомленням того, що я щойно зробив. Я хотів довести їй, що вона моя, а натомість просто підтвердив її найгірші страхи.

Я кинувся за нею. Коли я влетів у її кімнату, Таїсія вже була біля шафи. Вона хаотично, зі схлипами, виривала речі з вішалок і кидала їх у відкриту валізу. Її руки тремтіли так сильно, що сукні падали на підлогу, але вона не зупинялася.

— Тасю, послухай мене... — почав я, зупинившись у дверях.