Розділ 11

від Таїсії

Годинник на стіні цокав так гучно, наче кожен удар був відліком мого власного приниження. Я сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками, і просто дивилася у вікно на вечірнє місто. Мені було нестерпно боляче не через те, що Алекс привів іншу, а через те, як легко він викреслив мене з нашого спільного «вранці». Ранкова субота, сміх, поцілунок біля вуха — невже все це було просто алкогольним маренням для нього?

У квартирі панувала підозріла тиша. Я прислухалася до кожного звуку, боячись почути її сміх чи дзвін келихів. В якийсь момент спрага стала сильнішою за мій страх і сором. Горло пересохло так, що було боляче ковтати.

«Просто вийду, швидко наберу води і повернуся. Якщо вони там... я просто пройду повз, наче мене немає. Наче я і справді лише прислуга», — вмовляла я себе, витираючи залишки сліз.

Я обережно відчинила двері. Коридор зустрів мене не очікуваним шумом вечірки, а м’яким золотавим сяйвом, що лилося з кухні. Серце завмерло. Перша думка була болючою: «Він влаштував для неї романтичну вечерю.».

Я хотіла розвернутися і зачинитися на замок, але якась дивна, мазохістська цікавість чи, можливо, залишки надії штовхнули мене вперед. Я ступала босоніж, майже не дихаючи.

Зупинившись на порозі кухні, я затамувала подих. Кухня була невпізнанною. Десятки, можливо, сотні свічок мерехтіли на всіх поверхнях. Стіл був ідеально сервірований, але стільців було лише два. І нікого поруч. Тільки тепле світло і запах моїх улюблених квітів, які стояли у вазі посеред столу.

Я розгублено кліпала очима, намагаючись зрозуміти: це все ще для тієї блондинки? Чи він чекає на когось іншого? Я почувалася зайвою в цій красі, наче випадково забрела в чужий сон.

— Я думав, ти вже не вийдеш, — почувся його голос із напівтемряви біля вікна.

Я здригнулася. Алекс стояв там, спостерігаючи за мною. У його погляді не було вчорашньої жорстокості, лише якась дивна, напружена тиша.

Я відчула, як обличчя починає палати. 

— Я... я просто прийшла за чаєм, — прошепотіла я, відступаючи до раковини. — Я не знала, що ти когось чекаєш. Я зараз піду, щоб не заважати вам із Каріною.

Я стояла біля кухонної стільниці, міцно стискаючи в руках порожню чашку. Тепле світло свічок здавалося мені тепер майже ворожим — воно занадто сильно контрастувало з тією холодною темрявою, що оселилася в моїй душі після вчорашнього.

Алекс зробив крок до мене, але я не підняла очей.

— Тобі не потрібно тікати, Принцесо. Це все... — він повів рукою навколо, вказуючи на вогні, — це для тебе.

Я гірко всміхнулася, дивлячись на відображення полум’я в полірованому мармурі. 

— Для мене? Алексе, ти вчора чітко дав зрозуміти, хто я в цьому домі. І я тебе почула. Насправді, я вийшла сказати не про чай.

Я набрала в легені повітря, наче перед стрибком у крижану воду.

— Я написала Артему. Попросила його знайти мені якусь квартиру чи місце в гуртожитку. Моїх заощаджень вистачить на перший час. Я не хочу більше бути тією, хто «заважає» твоїм розвагам.

В повітрі наче натягнулася струна. Я нарешті підняла погляд і побачила, як з обличчя Алекса миттєво зникла вся м'якість. Він завмер, і в його очах, прямо за цією архітектурною витримкою, спалахнув такий гострий, майже фізичний біль, що мені на секунду стало важко дихати. Але він швидко змінився темним, небезпечним вогнем.

— Ти зробила що? — його голос став низьким, як гуркіт грому перед бурею. — Написала Артему? За моєю спиною?

— А що мені залишалося? — я відчула, як до очей підступають сльози, але цього разу від обурення. — Чекати, поки ти приведеш наступну Каріну? Ти сам сказав, що вранці ти був «тверезий наполовину». Де гарантія, що завтра ти знову не станеш таким? Я просто хочу спокою, Алексе.

— Цього не буде, — відрізав він, скорочуючи відстань між нами одним різким рухом. Він вперся руками в стільницю по обидва боки від мене, замикаючи в пастку. — Жодного гуртожитку. Жодної квартири. Ти нікуди не підеш, Таїсіє.

— Ти не можеш мені заборонити! — я вперлася долонями в його груди, намагаючись відштовхнути, але він був наче скеля. — Ти не маєш на мене жодних прав. Я тобі не власність і не предмет інтер'єру, який можна пересувати за твоїм бажанням!

— Я маю на тебе право вже тому, що я за тебе відповідаю! — вигукнув він, і я побачила, як на його шиї напружилася жила. — Ти навіть не уявляєш, від чого я тебе рятую, поводячись як останній покидьок!

— О, то це був порятунок? — я зірвалася на відчайдушний сміх. — Дякую, Алексе! Порятунок приниженням — це так у твоєму стилі. Знаєш що? Твій «захист» душить мене сильніше за будь-яку небезпеку.

Ми стояли так близько, що я відчувала жар його тіла. Його важке дихання лоскотало мої щоки, а в його очах тривала справжня війна. Він дивився на мої губи, потім знову в очі, і я бачила, як його «залізна логіка» розсипається перед моєю вразливістю.

— Я не твоя власність! — мій крик зірвався на розпачливий хрип. — Я написала Артему! Чуєш? Я поїду! Я не хочу бути твоїм «епізодом»! Я не дозволю тобі знову зробити мені так боляче!

Я захлиналася сльозами, вигукуючи йому в обличчя все, що палило мене зсередини. Я била його кулаками в груди, але він навіть не здригнувся, лише його очі ставали все темнішими, наче в них згасали останні вогні.

— Досить! — гаркнув він.

Алекс різко перехопив мої зап'ястя, притискаючи їх до моїх грудей, і в наступну мить світ просто зник. Його губи накрили мої.

Для мене, яка лише читала про поцілунки в книжках і уявляла їх як щось невагоме й казкове, це стало шоком. Це було не м’яко. Це було гаряче, владно й зовсім не так, як я собі мріяла. Я відчула смак його відчаю, терпкий присмак кави й чогось чисто чоловічого, від чого голова пішла обертом. Я завмерла, не знаючи, що робити зі своїми губами, як дихати, куди подіти руки. Моє серце, здавалося, просто зупинилося, а потім вибухнуло мільйонами іскор. Це був мій перший поцілунок, і він був схожий на падіння в безодню — страшну, але таку магнетичну.