Розділ 9

від Таїсії

Вечеря минула в оглушливій тиші. Алекс сидів навпроти, ідеально прямий, із холодним поглядом, у якому не залишилося жодного натяку на вразливість. Кожен стукіт моєї виделки по тарілці здавався мені занадто гучним. Я не намагалася говорити — його обличчя, перетворене на карту синців та болю, було найкращою відповіддю на всі мої запитання. Він не хотів співчуття. Він хотів, щоб я просто була поруч, поки він знову збирав себе по шматочках.

Я пішла до себе рано, зачинивши двері кабінету, який став моєю фортецею. Перевдяглася в улюблену нічну сорочку — ніжний рожевий шовк, тонкі бретелі з крихітними бантиками на плечах. У цьому одязі я знову була тією Таїсією, яка любить балет і тишу, а не тією, яку силоміць втягнули в чужі війни.

Я намагалася вчити лекції, але рядки розпливалися. Зрештою, втома взяла своє, і я заснула прямо за столом, поклавши голову на розгорнутий підручник.

Мене розбудив звук клацання дверей. А потім — важкий, нерівний крок. У кабінеті було темно, лише місячне світло крізь вікно фарбувало підлогу в срібло. Я різко підняла голову й побачила його.

Алекс стояв у дверях, спираючись плечем на одвірок. Піджака не було, біла сорочка розстебнута на кілька ґудзиків, волосся розпатлане. Але найстрашнішим був запах — різкий, терпкий аромат дорогого віскі, який миттєво заповнив усю кімнату.

— Алексе? — мій голос прозвучав хрипко, зі сну. Я інстинктивно притиснула руки до грудей, намагаючись приховати шовк сорочки, який зараз здавався мені занадто відвертим. — Що ти тут робиш? Вже майже третя ночі...

Він не відповів. Він повільно підійшов до столу, і я відчула, як від нього виходить майже фізичний жар. Він нахилився, впираючись руками в стіл по обидва боки від мене, замикаючи мене в пастку між своїм тілом і стільцем.

— Дивлюся на тебе, — прошепотів він. Голос був низьким, вібруючим від алкоголю. — Весь вечір думав про те, як ти виглядаєш у цій темряві. Чи залишаються твої бантики такими ж ідеальними, коли ти спиш.

— Ти п’яний, — я спробувала відсунути стілець, але він не поворухнувся. Моє серце калатало десь у самому горлі. — Йди до себе, Алексе. Будь ласка. Тобі треба відпочити.

— Я не хочу відпочивати, Таїсіє, — він простягнув руку й обережно, майже невагомо, провів кінчиками пальців по моєму плечу, торкнувшись шовкової бретелі. — Я хочу зрозуміти, як ти це робиш. Як ти примушуєш мене відчувати те, що я давно поховав під бетоном.

— Я нічого не роблю, — я підняла на нього погляд, відчуваючи, як моє власне дихання збивається. — Я просто намагаюся вижити в цьому домі.

Алекс раптом хрипко засміявся, і цей звук був просякнутий такою гіркотою, що мені захотілося знову взяти ту холодну ложку і притиснути її до його серця. — Ти не виживаєш. Ти перемагаєш. Подивися на мене... Я прийшов до тебе, як жебрак, за ковтком твого затишку.

Він нахилився ще нижче. Я відчула його гаряче дихання на своїх губах. Секунда — і його губи накрили мої. Це не було схоже на той короткий поцілунок у щоку за вечерею. Цей поцілунок був владним, відчайдушним і просякнутим віскі. Він цілував мене так, ніби намагався забрати мій спокій собі, наче я була єдиним порятунком у його особистому пеклі.

Я заціпеніла. Мої пальці вп’ялися в край столу, а рожевий шовк сорочки, здавалося, став занадто тонким, щоб захистити мене від його жару. Я знала, що це говорить алкоголь і його рани. Але моє серце зрадницьки пропустило удар, відповідаючи на цей шалений, збитий ритм.

Він відірвався від моїх губ лише на міліметр, ледь торкаючись мого обличчя своїм. 

— Не йди від мене, — видихнув він мені в губи, і в цьому шепоті було стільки справжнього Алекса, скільки я ніколи не бачила при світлі дня. — Тільки не ти, Принцесо.

Його слова «Тільки не ти, Принцесо» зависли в повітрі, розбиваючи моє серце на тисячу дрібних уламків. Я відчувала, як його руки, що зазвичай тримали весь світ, зараз тремтіли.  Він не був грізним Громовим. Він був пораненою людиною, яка заблукала у власній темряві.

Я повільно, дуже обережно, поклала долоні на його гарячі щоки. Його шкіра обпікала мої пальці, а дихання все ще було переривчастим.

— Алексе, — прошепотіла я, дивлячись прямо в його затуманені очі. — Подивися на мене.

Він сфокусував погляд, і я побачила в ньому стільки болю, що мені стало важко дихати.

— Я нікуди не піду, — сказала я впевнено, наче давала найважливішу обітницю у своєму житті. — Чуєш? Я тут. Але зараз ти дуже п'яний, і тобі боляче. Твоєму тілу і твоїй голові потрібен спокій.

Він спробував щось заперечити, його губи знову сіпнулися до моїх, але я м’яко відсторонилася, не випускаючи його обличчя зі своїх долонь.

— Ні. Не так. Не зараз. Я не хочу, щоб завтра ти прокинувся і ненавидів себе за те, що сталося вночі. Або ще гірше — ненавидів мене.

Я вислизнула з-за столу, не розриваючи контакту. Взяла його за руку. Його долоня була величезною, грубою, але він слухняно пішов за мною, наче дитина, яка нарешті знайшла світло в кінці коридору. Кожен його крок був важким, він ледь не зачепив комод, але я міцно тримала його.

Ми дійшли до його спальні — холодного, мінімалістичного місця, де пахло металом і самотністю. Я допомогла йому сісти на край величезного ліжка.

— Лягай, — скомандувала я тихим, але не терплячим заперечень голосом.

Алекс повалився на подушки, не знімаючи розстебнутої сорочки. Він дивився на мене знизу вгору, і в цьому погляді було щось безнадійне.

— Ти підеш, — хрипко промовив він. — Щойно я заплющу очі, ти зникнеш у своїх бантаках...

Я сіла поруч на край ліжка і почала повільно розв'язувати шнурівку на його черевиках. Це було так дивно — я в рожевому шовку, він у закривавленій сорочці, і ця нічна тиша навколо.

— Я буду тут, Алексе, — я зняла його взуття і накрила його ноги важкою ковдрою. — Я буду в сусідній кімнаті. І вранці я теж буду тут. І навіть коли ти знову станеш холодним і почнеш віддавати накази — я не піду. Ти не один у цій війні, навіть якщо дуже хочеш таким бути.