Розділ 8

від Алекса

Я вийшов з університету, ігноруючи погляди охоронців та студентів, які розступалися переді мною, наче перед стихійним лихом. Сів у машину, але не завів двигун. Мої пальці до білизни суглобів стиснули кермо.

Що це, в біса, було?

Я приїхав туди лише тому, що побачив її пропуск на столі. Принаймні, так я брехав самому собі всі ті десять хвилин, поки їхав до корпусу. Але коли я побачив її в тому коридорі... у цьому чорному костюмі, який підкреслював кожен вигин її тіла, з цим прямим волоссям і червоними губами...

А потім я побачив його.

Якась нікчема в шкірянці сміла торкатися стіни біля неї. Сміла дихати тим самим повітрям, яким дихала вона. У цей момент у мені прокинулося щось первісне. Я не планував її цілувати. Я взагалі не планував до неї торкатися при людях. Але коли я відчув її запах — цей клятий мікс її квітів і мого парфуму — я просто не зміг зупинитися.

Я мав позначити її. Щоб кожен у цьому закладі знав: вона недоторканна.

Раптом я побачив у дзеркалі заднього виду того самого хлопця. Він виходив з бокового входу, сміючись і щось розповідаючи друзям. Його безтурботність стала останньою краплею.

Я різко вискочив з машини.

— Друже! — мій голос пролунав як удар хлиста.

Він зупинився, озирнувся, і його обличчя миттєво зблідло. Його друзі відійшли на крок, відчуваючи, що зараз буде розправа. Я підійшов до нього впритул. Я вищий, масивніший і набагато небезпечніший.

Я схопив його за комір куртки і одним рухом притиснув до цегляної стіни так, що він аж зубами клацнув.

— Слухай сюди, сміливцю, — процідив я йому в саме обличчя. Моя рука на його горлі напружилася. — Якщо я ще хоча б раз побачу тебе ближче, ніж на десять метрів до неї... Якщо ти хоча б подивишся в її бік...

— Я... я нічого не зробив! — прохрипів він, задихаючись. — Це просто кава...

Я стиснув кулак іншої руки, відчуваючи дике бажання вкатати його нахабну фізіономію в цей асфальт. Мозок малював занадто яскраві картини того, як я ламаю йому щелепу.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки тобі зараз пощастило, — я наблизився до його вуха, знизивши голос до небезпечного шепоту. — Тобі пощастило, що там була Принцеса. Тільки через те, що вона дивилася, я себе стримав. Бо вона не любить крові. Але якщо вона не бачитиме...

Я різко відпустив його. Хлопець сповз по стіні, хапаючи ротом повітря. Його друзі навіть не поворухнулися.

— Зникни, — кинув я, не озираючись.

Повернувшись у машину, я нарешті завів двигун. Мене все ще трясло від адреналіну. Це було нераціонально. Це було не по-дорослому. Я — Алекс Громов, людина, чиє життя розписане за лінійкою. А тепер я кидаюся на студентів через одну дівчину з великими очима.

Я глянув на свою долоню. Вона все ще пам'ятала тепло її талії.

— Що ти зі мною робиш, Таїсіє? — прошепотів я в пустоту салону.

Я збрехав Артему. Я запер її у своїй квартирі. А тепер я готовий скалічити будь-кого, хто до неї наблизиться. І найгірше те, що мені це подобалося.

 Я штовхнув важкі двері батьківського кабінету. У повітрі стояв густий запах сигар — вірна ознака того, що Тарас Вікторович сьогодні не в дусі. На великому столі, поруч із кришталевою попільничкою, лежав планшет. Те саме фото з університету. Я, Таїсія і той клятий поцілунок.

Батько повільно підвівся. Його погляд був важким, наче бетонна плита.

— Що це за дешевий спектакль, Алексе? — він кивнув на екран. — Ти вирішив погратися в коханця перед усім містом? Хто це дівчисько?

— Вона повнолітня. І це все, що тобі потрібно знати, — відрізав я, зупинившись навпроти.

Удар прилетів миттєво. Батько не став чекати на пояснення. Важка долоня врізалася мені в обличчя, розсікаючи губу. Я відчув, як рот наповнився солоним присмаком крові. Голова хитнулася, але я втримався на ногах, не прибираючи рук із кишень.

— Мені плювати, скільки їй років! — рявкнув він, підходячи впритул. — Мені байдуже, де ти її знайшов — у клубі чи на смітнику. Ти мій син! Ти не маєш права тягатися за кожною спідницею на очах у людей.

Я витер кров тильним боком долоні й просто подивився йому в очі. 

— Вона — не «спідниця».

— Мені байдуже! — він знову замахнувся, і цього разу кулак влучив прямо у вилицю. У голові зашуміло, а під оком почав розливатися знайомий жар. — Послухай мене уважно, сину. Мені не цікаво, хто вона. Мені не цікаво, як її звати. Позбудься її. Сьогодні ж.

— Я не збираюся цього робити, — спокійно промовив я, хоча кожен рух щелепою відгукувався гострим болем.

Батько схопив мене за комір сорочки, притягуючи до себе. Його обличчя було в сантиметрах від мого. 

— Ти мене не почув? Викинь її на вулицю, віддай Артему, відправ назад туди, звідки вона вилізла. Якщо завтра я побачу ще хоч одне подібне фото або дізнаюся, що ти продовжуєш з нею возитися — я знищу все, над чим ти працював.

Він різко штовхнув мене назад. Я похитнувся, але встояв. Комір сорочки був забруднений кров’ю, обличчя горіло, а губа вже почала розпухати.

— Позбудься її, Алексе. Це не прохання.

Я нічого не відповів. Просто розвернувся і пішов до виходу. Кожен крок віддавався пульсацією в розбитій вилиці. Я не збирався виконувати його наказ, але знав одне: тепер я маю захищати її не тільки від нахабних студентів, а й від власного батька.

Коли я сів у машину, дзеркало показало мені знайому картину: розбита губа, синець, що наливався темрявою, і холодний блиск у моїх власних очах. Я виглядав як після бійні.

Я завів двигун. Мені було страшно не через погрози батька. Мені було страшно побачити її погляд, коли я зайду в квартиру. Я не хотів, щоб вона знала, якою ціною мені дається кожен її день у моєму домі. Але приховати це вже не вдасться.

— Чекай на мене, Принцесо, — прошепотів я, виїжджаючи на трасу. — Сьогодні твоя казка зіткнеться з моєю реальністю.

Я зайшов у квартиру, відчуваючи себе розбитою колією. Обличчя горіло, губа пульсувала в такт серцю, а в голові все ще крутилися погрози батька. На кухні горіло світло. Таїсія стояла біля плити, і за тим, як вона різко обернулася, я зрозумів — зараз буде трибунал.