Розділ 7

від Таїсії

Сьогодні був мій перший день в університеті. Я прокинулася з таким відчуттям, ніби мені належить підкорити Еверест. Весь мій одяг після «потопу» висох, і я вирішила, що маю виглядати бездоганно. Жодного рожевого кольору, жодних дитячих суконь. Я хотіла відповідати цьому холодному, величному місту та... можливо, хоча б трішки — господареві цієї квартири.

Я одягла строгий чорний костюм: вузькі штани, що підкреслювали фігуру, і приталений жакет. Волосся, яке зазвичай неслухняно кучерявилося, я витягнула прасочкою до ідеальної прямоти. Стрілки, червона помада і головне — туфлі на високій шпильці. Коли я поглянула у дзеркало, я ледь впізнала себе. Це була не Принцеса. Це була жінка, яка знає, чого хоче.

Двері спальні Алекса відчинилися саме тоді, коли я поправляла жакет у вітальні. Він вийшов, застібаючи ґудзики на сорочці, і раптом завмер.

Я затамувала подих. Погляд Алекса став темнішим, густішим, він повільно ковзнув від моїх підборів до обличчя. Я бачила, як напружилися м'язи на його щелепі, коли він намагався стримати емоції.

— Значить, не тільки рожевий? — промовив він низьким, оксамитовим голосом, від якого в мене всередині все здригнулося. Він зробив крок до мене, зупинившись так близько, що я відчула аромат його парфумів — холодний сандал і амбра. — Тобі неймовірно личить чорний. Ти виглядаєш... небезпечно.

Я відчула, як щоки починають горіти, попри всю мою «діловитість». 

— Дякую, Алексе. Я просто подумала, що університет — це серйозно.

— Серйозно — це м'яко сказано. Ти збираєшся вбити всіх професорів наповал? — він нахилився трохи ближче до мого вуха, і його голос перейшов у ледь чутний напівшепіт. — Знаєш, у цьому костюмі ти все одно залишаєшся нею. Скільки б чорного ти не вдягла, твоя суть не змінюється.

— Про що ти? — проковтнувши клубок у горлі, запитала я.

— Ти все одно — Принцеса, Таїсіє, — він вимовив це слово так, ніби куштував його на смак. Повільно, вагомо. — Тільки тепер ти — Принцеса, яка збирається завоювати цей світ. І, дідько, я б не хотів стояти на шляху твоєї армії.

Я глянула на годинник і зойкнула, намагаючись втекти від цього електричного напруження між нами. 

— О боже, я запізнююся!

Я схопила сумку й кинулася до виходу, забувши, що підбори — це не кеди. На повороті моя нога поїхала на слизькому глянцевому бетоні.

— Ой! — вигукнула я, втрачаючи рівновагу.

Алекс зреагував досить швидко. Він перехопив мене, але моя інерція була сильнішою. Ми обоє з глухим звуком повалилися на величезний м’який килим. Я опинилася зверху, впавши прямо йому на груди.

Настала тиша. Я чула, як шалено б’ється його серце під тонкою тканиною білої сорочки. Мої пальці вчепилися в його плечі, а моє обличчя було так близько до його, що я бачила кожну золотисту цятку в його зіницях.

Алекс дивився на мене, і в його погляді більше не було холоду. Там було здивування. А потім... він тихо, щиро засміявся. Це був не той короткий смішок, до якого я звикла. Це був звук людини, яка нарешті скинула важку броню.

— Принцесо, — прошепотів він крізь сміх, не випускаючи мене зі своїх обіймів. — Твій «діловий стиль» виявився справді нищівним. Я збитий з ніг. У прямому сенсі.

Я теж не витримала й засміялася, відчуваючи, як страх і ніяковість розчиняються. 

— Вибач! Я просто... я ще не звикла до такої висоти!

— Нічого, — він обережно прибрав неслухняне пасмо з мого чола, і його сміх став тихішим, переходячи в тепле сяйво в очах. Він не поспішав мене відпускати. — Але будь обережною. Не кожен так вдало підставить тобі руки, як я.

Він допоміг мені піднятися, притримуючи за талію, поки я знову не відчула впевненість на своїх шпильках. Потім він поправив мені комірець жакета — жест був таким природним і турботливим, що в мене перехопило подих.

— Йди вже, завойовнице, — він усміхнувся своєю рідкісною, справжньою посмішкою. — І дивись під ноги, Принцесо. Цей світ занадто жорсткий для твоїх підборів.

Повітря на вулиці було по-осінньому свіжим. Я майже бігла до головного корпусу, намагаючись звикнути до висоти підборів. Кожен крок відгукувався в голові його голосом: «Принцесо...»

— Таю! Почекай! — почула я знайомий голос.

Я зупинилася, і до мене підійшла Тоня. Вона виглядала як завжди ефектно — коротка куртка, ідеальний макіяж. Вона оглянула мій чорний костюм і шпильки, піднявши брови від подиву.

— Ого, оце так перевтілення! — Тоня усміхнулася, підхоплюючи мене під руку. — Куди поділася та дівчинка в рожевому? Таю, ти виглядаєш на мільйон. Це для університету чи... для господаря квартири?

— Для себе, Тонь, — я ніяково усміхнулася. — Просто захотілося виглядати відповідно до місця.

Ми рушили до входу. Тоня на мить замовкла, а потім тихіше додала: — Слухай, я вчора намагалася витягнути Артема до кіно, але він сказав, що весь у справах — нібито через твій переїзд. Плів щось про те, що у бабусі в квартирі ремонт чи проблеми з сантехнікою, і вона не може тебе прийняти... Але я вчора ввечері їй дзвонила. Вона взагалі не в курсі. Каже, що чекала на тебе і в неї все готово.

Я завмерла прямо перед дверима університету. 

— Тонь, ти впевнена? Артем сказав мені, що житла немає і що бабуся захворіла.

— Та ніхто там не хворів, — Тоня стенула плечима. — Я спочатку подумала, що Артем просто лінується перетягувати твої валізи. Але потім зрозуміла — він би не став так нахабно брехати без причини. Значить, це Громов  йому сказав так зробити.

Я проковтнула клубок у горлі. Якщо Алекс змусив Артема збрехати... значить, він сам хотів, щоб я залишилася? Але навіщо йому я — дівчина, яка створює лише хаос у його ідеальному житті?

— Як тобі взагалі з ним живеться? — Тоня допитливо зазирнула мені в очі, коли ми зайшли в хол. — Артем каже, що Алекс — це людина-машина. Жодних емоцій, тільки робота. Він хоч розмовляє з тобою?

— Він... — я згадала, як ми впали на килим, і як він сміявся. — Він буває різним. І він називає мене Принцесою.