Розділ 5

від Таїсії

Звук замка, що зачинився за Артемом та Антоніною, відгукнувся в моїх вухах як вирок. Я залишилася сама. У величезній, чужій і до болю холодній квартирі з людиною, чий погляд здавався гострішим за уламки скла.

Я стояла посеред кабінету, притиснувши руки до грудей. Моя рожева валіза виглядала тут як яскрава пляма фарби, яку випадково розлили на сіре полотно. Усе в цій квартирі було... неживим. Темно-сірі стіни, масивні чорні меблі, бетонна стеля. Здавалося, ніби господар цього дому навмисно витравлював звідси будь-який натяк на затишок.

Я підійшла до вікна й спробувала відсунути важку сіру ролету, але вона була наче залізна. У кімнаті панували вічні сутінки. Я зробила крок і здригнулася: підлога була такою холодною, що цей лід, здавалося, просочувався крізь шкарпетки прямо до серця. Тут не було килимів, не було дрібничок на полицях — лише порожнеча, загорнута в дорогий дизайн.

«Тут не живуть, тут просто чекають, коли закінчиться ніч», — подумала я, і мені стало шкода Алекса.

Щоб якось відволіктися від тиші, яка тиснула на вуха, я вирішила розібрати речі. Коли я відчинила валізу, кімнату наповнив ледь помітний запах маминого прального порошку та лаванди. Це був запах дому, і від нього на очі навернулися сльози.

Я нахилилася, щоб заштовхнути порожню валізу під ліжко, але випадково зачепила рукою підлогу. Коли я підняла долоню, вона була чорною від пилу. Величезні сірі пластівці вилетіли з-під ніжок ліжка. Я чхнула. Схоже, у цій кімнаті не те що не жили — сюди роками не заглядало сонце і ганчірка з водою.

Не в силах терпіти цей безлад, я знайшла у валізі пачку вологих серветок і, опустившись на коліна, почала витирати підлогу. Я так захопилася, намагаючись вичистити кожен куточок під ліжком, що зовсім не почула кроків.

— Ти що, вирішила зробити тут операційну?

Я здригнулася і так різко підвелася, що ледь не вдарилася головою об край столу. У дверях, прихилившись до одвірка, стояв Алекс. Він уже зняв куртку, залишившись у чорній футболці, яка обтискала його широкі плечі. Його волосся було розпатлане, а в очах читалася дивна суміш роздратування та цікавості.

— Ой, я... я просто хотіла поставити валізу, а там було дуже багато пилу, — пробурмотіла я, відчуваючи, як мої щоки починають палати. Я тримала в руках брудну сіру серветку, і зараз почувалася максимально ніяково.

Алекс зробив крок у кімнату, окинувши поглядом мої зусилля. Його присутність миттєво заповнила весь простір, витісняючи залишки мого спокою.

— Прибиральниця приходить раз на тиждень, — байдуже кинув він, підходячи ближче. — Але я заборонив їй заходити в цю кімнату. Тут мої папери, старі записи... Я не люблю, коли чужі руки торкаються мого минулого. Навіть якщо воно вкрите шаром бруду.

Він зупинився зовсім поруч. Від нього пахло дорогим парфумом, тютюном і чимось небезпечним. Його погляд опустився на мою руку, якою я все ще стискала серветку.

— Ти занадто чиста для цієї квартири, Принцесо, — тихо сказав він, і в його голосі я вперше почула не насмішку, а якусь дивну, ледь вловиму гіркоту. — Тобі не варто було погоджуватися на це. Моя квартира — це не місце для дівчат із рожевими валізами.

Я випрямилася, намагаючись здаватися сміливішою, ніж була насправді.

— Я просто не люблю пил. Це не означає, що я боюся... темряви.

Алекс усміхнувся — лише кутиками губ, але ця посмішка не торкнулася його очей.

— Темрява буває різною, Таїсіє. Буває та, що під ліжком, а буває та, що всередині людей. З першою ти впораєшся серветками. З другою — навряд чи.

Він розвернувся і пішов, залишивши двері відчиненими. Я залишилася стояти посеред його холодного кабінету, дивлячись йому в спину. Підлога під моїми ногами все ще була крижаною, але там, де щойно стояв він, повітря ніби досі вібрувало від напруги.

Я зрозуміла одну річ: у цьому домі не бракувало меблів чи світла. У цьому домі бракувало тепла. І Алекс захищав свій холод так, ніби це було єдине, що в нього залишилося.

Я кинула брудну серветку в кошик і, сама не знаючи чому, майже вибігла за ним у коридор. Моє серце калатало десь у самому горлі. Алекс уже дістався вітальні й зупинився біля масивного кухонного острова, на якому стояв лише напівпорожній графин із водою та кілька важких склянок.

— Олексію! — гукнула я.

Він повільно обернувся. У напівтемряві вітальні його силует здавався ще масивнішим, а обличчя — майже кам’яним. Він не любив, коли його називали повним ім’ям, я це відчула за тим, як ледь помітно смикнувся мускул на його щелепі.

— Чого тобі, Принцесо? — його голос прокотився порожньою кімнатою, низький і шорсткий.

Я зробила кілька кроків уперед, зупинившись на межі світла, що падало з коридору.

— Ти щойно сказав, що не пускаєш у ту кімнату навіть прибиральницю. Що не любиш, коли чужі люди торкаються твого минулого... чи твоїх речей.

Алекс мовчав, просто спостерігаючи за мною. Його погляд був важким, він ніби зважував кожне моє слово.

— Тоді чому я? — я набралася сміливості й подивилася йому прямо в очі. — Чому ти дозволив Артему привезти мене сюди? Чому пустив у свій кабінет, якщо я для тебе така ж чужа, як і всі інші?

Він зробив крок до мене. Один, повільний і хижий. Я мимоволі затамувала подих. Коли він зупинився, між нами було не більше метра. Я відчувала жар, що виходив від нього, попри весь той холод, яким він себе оточив.

— Ти справді хочеш знати? — він трохи схилив голову набік. У його очах блиснуло щось небезпечне, схоже на виклик. — Можливо, я просто вирішив, що ти надто маленька і наївна, щоб щось там зламати. Або, можливо... — він зробив ще пів кроку, змушуючи мене трохи відступити назад, — я хотів подивитися, як довго ти витримаєш у цьому склепі, перш ніж почнеш благати Артема забрати тебе звідси.

Я похитала головою.

— Ти брешеш. Ти не виглядаєш як людина, яка робить щось просто заради забави.

Алекс раптом коротко, сухо засміявся. Це був невеселий звук. Він провів рукою по обличчю, і на мить мені здалося, що під цією маскою цинізму проглянула втома, глибока і болюча.