Розділ 2

від Таїсії

 Ми з Антоніною сиділи на веранді, пили чай і не могли повірити, що це сталося насправді.

— Ми вступили, Тоню! — я не витримала й засміялася, навіть не стримуючи сліз. — Ми справді вступили!

Антоніна підхопилася й обійняла мене, міцно, по-дитячому щиро.

— Ти розумієш? Ми їдемо за кордон! — її чорні очі світилися так, що, здавалось, могли запалити небо. — Це буде наш початок, Таю! Наш справжній шанс!

Вона часто жартувала, що ми дві половини однієї душі, і, можливо, мала рацію.

— Ти тільки уяви, — вона схопила мою руку, — нове місто, нові знайомства, нові хлопці!

— Хлопці? — я засміялася. — Тоню, ми ж туди вчитися їдемо, а не знайомитися.

— Та ну тебе! — закотила очі вона. — Хіба можна вчитися й не закохатися? Тим більше така красуня, як ти!

— Не перебільшуй.

Я лише знизала плечима. Принци не ходять серед звичайних людей, а якщо й ходять — то, напевно, шукають когось не такого, як я.

Мені завжди було достатньо тиші, музики й власних думок.

Але зараз навіть тиша співала. Вітер лагідно грався моїм волоссям, а на серці було так легко, ніби все нарешті стало на свої місця.

— Мама ще не знає? — спитала Антоніна, злегка примружившись.

— Ні. Я хочу сказати разом із татом. Вона буде хвилюватися, але я впевнена, що дозволить.

— Вона тебе не відпустить без сліз, — усміхнулася Тоня. — А твій тато… він пишатиметься тобою, я це бачу.

Я кивнула. Тато завжди вірив у мене. Його очі світилися гордістю навіть тоді, коли я просто допомагала мамі на кухні чи читала книжку. Він називав мене своїм сонцем.
І сьогодні мені справді хотілося світитися.

Ми з Антоніною ще довго сиділи, мріяли про університет, про великі аудиторії, про студентське життя, повне пригод. Вона розповідала, як відкриє там клуб українських студентів, а я — як буду фотографувати місто й надсилати знімки додому.

— Ми з тобою обіцяли, що завжди будемо разом, — сказала я, коли сонце вже почало ховатися за обрій.

— І будемо, — відповіла вона впевнено. — Де б ми не були — разом.

Тоді я не знала, наскільки правдивими стануть ці слова.
Не знала, що саме це «разом» одного дня змінить усе моє життя.

Коли я переступила поріг дому, на кухні пахло корицею та випічкою — мама, як завжди, пекла щось смачне. Вона стояла біля плити в улюбленому фартусі з дрібними квітами й тихо наспівувала собі під ніс якусь стару пісню.
Тато сидів біля вікна з газетою, але я бачила — він більше слухав маму, ніж читав.

— Тату, мамо… — я зупинилася посеред кухні, не знаючи, як почати. Серце билося так швидко, що, здавалось, ось-ось вискочить із грудей.

Мама підняла погляд і одразу все зрозуміла. Вона завжди відчувала мене з півпогляду.

— Що трапилось, сонце? — її голос був м’який, але тривожний.

Я ковтнула повітря.

— Я вступила.

Тиша. Потім — татовий сміх. Теплий, глибокий, такий, що одразу наповнив дім світлом.

— Ну от, я ж казав! — він відклав газету й підійшов до мене. — Я знав, що ти впораєшся, Таю. Я ж бачу, яка ти в мене — вперта і талановита.

Мама ще кілька секунд стояла нерухомо, а потім просто притисла мене до себе. Її руки пахли ваніллю й дитинством.
— Куди саме, доню?

— До університету в Бухаресті. На філологію. Я подала документи разом із Антоніною. І… нас обох взяли.

Мамині очі зволожніли. Вона погладила мене по волоссю.

— Це так далеко, Таю…

— Я знаю, мам. Але це ж мій шанс. Ти завжди казала, що потрібно вірити у себе.

— Казала, — тихо усміхнулася вона. — Але не думала, що колись ці слова приведуть тебе так далеко від дому.

Тато підійшов ближче, поклав руку мені на плече.

— Вероніко, ми не можемо тримати її в клітці. Вона має літати.

— Павле… — мама глянула на нього з сумом, але в її голосі не було злості. Лише страх і любов.

— Вона доросла, — м’яко промовив він. — І має жити своїм життям.

Я стояла між ними — між маминим трепетом і татовою гордістю — й відчувала, що цей момент я запам’ятаю назавжди.

Тато обійняв мене, міцно, так що мені стало важко дихати, але відпускати не хотілося.

— Я пишаюся тобою, доню. Пам’ятай, що би не сталося — цей дім завжди чекає тебе.

— І я, — додала мама, витираючи очі. — Але дзвони мені щодня, чуєш? Кожного ранку. І їж нормально.

Я засміялася крізь сльози.

— Обіцяю.

Мама поцілувала мене в лоба, а тато підняв чашку з чаєм і, наче на святі, промовив:

— Ну що ж, вип’ємо за студентку!

Ми сміялися, пили чай і розмовляли до ночі. А я сиділа між ними, слухала знайомі голоси, відчувала тепло дому й у глибині душі знала — відтепер моє життя зміниться.

Не знала тільки, наскільки.