Безневинна брехня

Пролог

від Алекса

Іноді ми робимо те, про що шкодуємо усе життя.

Не тому, що хотіли — а тому, що в нас тоді вже не залишилось нічого живого, крім болю.

Кажуть, час лікує. Але вони брешуть.

Час нічого не лікує. Він лише вчить жити з отрутою в серці, поки вона повільно не стає твоєю суттю.

Мене з’їдала темрява. Не ззовні — всередині. Та, яку не можна вигнати навіть молитвами.

Я навчився мовчати, коли хочеться кричати,

сміятися, коли розриває зсередини,

і ламати — раніше, ніж мене зламають.

Коли в тобі накопичується надто багато болю, ти починаєш боятися світла.

Бо світло показує те, від чого ти ховався все життя.

І коли в моє життя увірвався її промінь — я зробив найгірше, що міг.

Я спробував його загасити.

Вона не знала, кого зустріла.

Вона бачила у мені людину, а не тінь.

Її очі… чорт, вони могли б витягти мене з найглибшої безодні,

але я — потягнув її за собою.

Тепер я розумію, що зло не завжди кричить.

Іноді воно говорить тихо, дивиться у дзеркало й бачить там себе.

Я не народився чудовиськом. Я ним став, коли дозволив темряві перемогти.

Кажуть, ми платимо за свої гріхи.

Але ніхто не попереджав, що найстрашніше — це не кара.

Найстрашніше — усвідомлення, що ти сам знищив усе, що могло тебе врятувати.

І я досі не знаю,

що було страшнішим:

те, що я зробив…

чи те, що вона все одно змогла мене пробачити.

Подобається

#4733 в Любовні романи
#2151 в Сучасний любовний роман

Відредаговано: 11.01.2026