Розділ 11

Після пар ми з Ксюшею одразу поїхали до неї додому. У її кімнаті панував гармидер. На ліжку купою лежали сукні, на дзеркалі висіли гірлянди, а на столику ціла імперія косметики.

Ксюша всадила мене на стілець і взялася за діло. Вона підкрутила мені волосся, розпушила його по плечах і нафарбувала мої очі так, що вони здавалися ще більшими й темнішими. На губи вона додала червоної помади, прибиваючи її пальцем.

— Ну все, дівчинку-тихоню офіційно відправлено у відпустку, – сказала подруга, відступаючи на крок і задоволено розглядаючи результат.

Я подивилася в дзеркало й ледь впізнала себе. З дзеркала на мене дивилася якась невідома Аліса. У чорній сукні я справді виглядала як дівчина, яка йде підкорювати світ, а не ховатися по кутках на вечірці.

— Ксю, а тобі не здається, що я виглядаю як нічний метелик? – я покрутилася перед дзеркалом, розглядаючи глибокий виріз сукні.

— Нічний метелик – це коли мало тканини. У тебе якраз в міру, – відмахнулася вона, поправляючи бретельку в мене на плечі. — До того ж, метелики летять на світло. А ти сьогодні сама будеш світлом. Нехай усі горять.

— Дуже поетично, – пробурмотіла я.

— Дякую, я стараюся, – вона підморгнула й кинула мені в руки маленьку сумочку. — Все, пішли, у нас мало часу.

Ми сіли в її «Мазду», коли на вулиці вже остаточно стемніло. Дорога до котеджного селища зайняла хвилин двадцять. Чим далі ми віддалялися від міста, тим сильніше в мене стискався живіт від тривоги.

— А якщо це не спрацює? – запитала я, стискаючи пальцями ремінь безпеки.

— Повір моєму досвіду, жоден чоловік не залишиться байдужим, коли його дівчина... ну, тобто дівчина, яка живе під його дахом, іде казна-куди в такому вигляді, – твердо відповіла Ксюша, не відриваючи очей від дороги.

Я мовчки кивнула і відвернулася до вікна, спостерігаючи, як миготять ліхтарі вздовж дороги.

Коли ми під’їхали до потрібного будинку, я зрозуміла, що Ксюша не перебільшувала. Це був величезний двоповерховий котедж із панорамними вікнами, з яких виривалося яскраве кольорове світло. Музика гриміла так потужно, що чутно було навіть через зачинені вікна машини. На подвір'ї, біля басейну та на великій терасі вже юрмилися десятки людей. Сріблясті й червоні відблиски світла танцювали на воді, всюди лунав сміх, брязкіт склянок і гучний гомін.

Ми вийшли з машини. Холодне повітря трохи протверезило мене, але Ксюша міцно взяла мене під руку й потягнула до входу, не даючи часу передумати.

— Головне тримай спину рівно і посміхайся, – шепнула вона мені на вухо.

— А якщо я не хочу посміхатися?

— Тоді думай про щось смішне. Наприклад, про те, як минулого тижня ти впала у коледжі. Прямо під ноги викладачу.

— Ксюша…

— Що? Спрацювало ж, ти вже посміхаєшся, – вона тріумфально глянула на мене.

Усередині будинку відбувалося справжнє божевілля. Навколо танцювали десятки людей, якісь хлопці перегукувалися через увесь будинок, дівчата робили селфі біля великого дзеркала. Я почувалася так, ніби потрапила в якийсь американський фільм про студентські тусовки, і цей масштаб мене трохи лякав.

— Дихай, – крикнула мені у вухо Ксюша, перекрикуючи музику.

Ми пробилися крізь натовп до великої кухні з мармуровим острівцем. Тут було трохи тихіше, хоча люду теж вистачало. На столі стояли десятки пляшок із різнокольоровими етикетками, лід у великих відрах і пластикові стаканчики.

— Так, перше правило вечірок, – сказала Ксюша, беручи з кутка два чистих стаканчики, і крутячи один із них у пальцях, як досвідчений бармен. — Ніколи не пий те, що тобі дає незнайомий хлопець, якщо ти не бачила, як він це колотив. Нам треба щось легке, щоб ти трохи розслабилася.

Вона налила в стаканчик трохи тропічного соку, додала лід і забризкала якимось світлим газованим напоєм із пляшки, яку сама відкрила у мене на очах.

— Тримай. Це майже сік, просто з бульбашками. Пий повільно, маленькими ковтками. Не треба глушити все одразу. Тримай стакан у руках, роби вигляд, що насолоджуєшся.

Я зробила маленький ковток. Напій виявився солодким, із приємною кислинкою, й зовсім не гірким, як я думала.

— Ну як? – посміхнулася Ксю.

— Смачно, – зізналася я. — Наче звичайний лимонад.

— От і чудово. А тепер... о, подивися, хто до нас іде.

Я обернулася і побачила Влада. Він уже встиг переодягнутися в темну сорочку з підкатаними рукавами. Побачивши мене, він розплився в усмішці й попрямував прямо до нас, спритно оминаючи інших гостей.

— Ого, Алісо, – він зупинився поруч, і його погляд знову повільно ковзнув по мені. — Ти вдень була красунею, але зараз – це просто щось неймовірне. Я вже думав, що ви не приїдете.

— Ми обіцяли, значить приїхали, – упевнено відповіла Ксюша за нас обох.

— І я пам'ятаю про свою обіцянку, – Влад нахилився трохи ближче до мене, дивлячись прямо в очі. — Я обіцяв тобі найкращий коктейль. Даси мені шанс довести свої слова?

— Ну... я вже щось п'ю, – показала я свій стаканчик.

— Це дитячий садок, – викрутився Влад і забрав у мене стакан, поставивши його на стіл. — Я зроблю свій фірмовий. Ніякого міцного алкоголю, обіцяю.

Він узявся вправно змішувати інгредієнти у високому скляному бокалі. Він налив якогось сиропу, додав сік, багато льоду й зовсім трохи чогось прозорого з гарної пляшки. Потім прикрасив край бокала шматочком лайма і протягнув його мені з театральним поклоном.

— Спробуй. Якщо не сподобається, я сам його вип'ю.

Я обережно взяла бокал. Пальці торкнулися холодного скла. Зробила ковток через трубочку. Напій виявився неймовірно смачним – солодким, свіжим, із ягідним присмаком. Алкоголю майже не відчувалося, лише легке приємне поколювання на язиці.

— Дуже смачно, – чесно сказала я й посміхнулася. — Дякую.

— Для тебе що завгодно, – він задоволено усміхнувся й спирався стегном на кухонний стіл, не зводячи з мене очей.

— Що в ньому? – поцікавилася я, розглядаючи бокал на світлі.

— Секрет фірми, – підморгнув Влад.