Розділ 6

— Ну, по-перше, ти перестанеш ховатися в мішкуватих светрах і почнеш нарешті носити те, що підкреслює твою фігуру, а не приховує її, – вона зиркнула на мій одяг з легким докором, впевнено викручуючи кермо й повертаючи на головну вулицю.

Я мимоволі опустила очі на свій светр. Нормальний, світлий светр. І зовсім він не мішкуватий, яким його назвала Ксюша.

— А по-друге, – продовжила вона. — Навчишся дивитися хлопцям в очі, а не відводити погляд, щойно вони на тебе глянуть.

— Легко тобі казати, – пробурчала я, роздратовано потираючи долоні одна об одну. — Ти заходиш у кімнату і одразу приковуєш до себе увагу. А мені хочеться стати непомітною. Особливо поруч із ним.

— Саме в цьому й уся твоя біда, – відрізала подруга. — Якщо ти залишатимешся сірою мишкою, він так і сприйматиме тебе як маленьку сестру Кості, яку просто треба посторожити.

Я похитала головою, важко зітхнувши. Всередині щось неприємно стиснулось. Не те щоб вона сказала неправду, просто чути це було важко.

— Пропонуєш ходити мені перед ним голою?

— Ну голою ще зарано, – вона пирскнула. — А от напівголою…

— Ксю, – простогнала я, затуливши обличчя долонями.

— Та жартую, – вона вправно припаркувала машину на вільному місці біля університету і вимкнула двигун. А потім розвернулася до мене всім корпусом і поклала долоню на моє плече. — Значить так, план такий. Одразу після занять, ми їдемо по магазинах.

— Навіщо?

— Як це навіщо? – вона підняла брову, ніби я запитала щось абсолютно очевидне. — Прощатися з твоїм гардеробом монашки.

Я застогнала і відкинулась на спинку сидіння, а вона тим часом задоволено посміхнулась, наче вже бачила фінальний результат.

— Готуйся, красуне, – підморгнула вона, відчиняючи двері машини. — Сьогодні починається твоя трансформація.

День пройшов, як завжди. Довго і нудно, а думки постійно верталися до вечора, який на мене чекав. А після пар Ксюша, як і обіцяла, потягнула мене в торговий центр. Тільки ми переступили поріг, у мене виникло дивне відчуття, ніби я потрапила в пастку, з якої немає виходу. Надто вже рішуче моя подруга крокувала вперед, тягнучи мене за руку.

Наступні сорок хвилин перетворилися на суцільний кошмар. Ксюша хапала з вішаків речі одну за одною, коментуючи кожну:

— Оце тобі точно личитиме, дивись, який колір! А оце ні, забудь. О, а ось це точно беремо.

— Я не встигаю навіть подивитись, що ти мені даєш, – сміялась я, намагаючись утримати оберемок одягу в руках.

— А тобі й не треба дивитись, – відповіла вона, не відриваючись від вішаків. — Довірся мені. Я твій особистий стиліст сьогодні.

— Твій диплом стиліста я щось не бачила.

— Життєвий досвід – теж диплом, – гордо заявила вона, впихнувши мені в руки ще одну сукню і буквально заштовхала в кабінку. — Йди, приміряй.

Я стояла перед дзеркалом у крихітній кабінці, взявши в руки джинсові шорти, які, здавалося, були розраховані на дитину років десяти, і топ, який більше нагадував шматок тканини, ніж повноцінний одяг.

Я натягнула шорти і завмерла. Це було… коротко. Дуже коротко. Топ теж сидів так, що я одразу відчула бажання загорнутися в ковдру і більше ніколи з неї не вилазити. Я глибоко видихнула, зібрала всю сміливість докупи і вийшла з кабінки.

— Ну як? – пробурмотіла я, схрестивши руки на грудях і намагаючись прикритися хоч трохи.

Ксюша, яка сиділа на пуфику біля примірочної й гортала телефон, підняла очі  і завмерла. Секунд п’ять вона просто дивилась на мене мовчки, а потім її обличчя розпливлося в широкій, якійсь хижій усмішці.

— Ой, мамо, – видихнула вона, підводячись. — Ти взагалі бачиш, яка ти?

— Яка? – я почервоніла ще сильніше і смикнула топ, безуспішно намагаючись подовжити його хоч на сантиметр.

— Гарна, от яка, – просто сказала вона. — Уяви, що буде, коли ти ще й повіриш у це сама.

— Це занадто коротко. І… і взагалі, я в цьому не піду нікуди.

— Ти жартуєш? – Ксюша обійшла мене колом, наче я була якимось витвором мистецтва на виставці. — Та в тебе ноги, виявляється, довжелезні.

— Ксю, – я благально подивилась на неї, — це справді занадто.

— Це справді те, що треба, – відрізала вона, склавши руки на грудях. — Купуємо.

— Але…

— Жодних «але». – вона зробила жест рукою, ніби ставила крапку в суперечці, яку я навіть не встигла почати. — Йди переодягайся, будемо приміряти далі.

Я застогнала, розвернулась і поплелася назад у кабінку. У голові крутилась лише одна думка: «Це буде найдовший день у моєму житті».

І я не помилилась. Далі були ще сукні – коротші, довші, з відкритою спиною, з глибоким декольте. Були топи всіх кольорів веселки, штани, які сиділи так, що я боялася нахилитися, спідниці, у яких кожен крок здавався ризикованим. Я виходила з кабінки, крутилась перед дзеркалом під прискіпливим поглядом Ксюші, чула вирок «беремо» або «ні, ще щось знайдемо», і поверталася назад переодягатися. Через якийсь час я вже перестала навіть сперечатися, а місцями навіть почала отримувати від цього задоволення, особливо коли бачила, як речі, підібрані Ксюшею, і справді мені личать.

Коли ми нарешті вийшли з третього магазину, мої руки були обвішані пакетами, а ноги гуділи так, ніби я пройшла кілька кілометрів.

— Все, – простогнала я, — я більше не витримаю.

— Ще один магазин, – безжально повідомила Ксюша, звіряючись з чимось у телефоні. — Останній, обіцяю.

Вона потягнула мене далі коридором, і коли я побачила вивіску магазина, до якого ми прямували, я різко зупинилась як вкопана.

— Ні, – сказала я твердо, відступаючи на крок назад. — Ні-ні-ні. Це вже занадто.

— Чому це занадто? – вона обернулась з абсолютно невинним виразом обличчя.

— Тому що це магазин білизни, – прошипіла я. — Я не буду… купувати білизну, щоб сподобатись Островському.

— Алісо, – Ксюша взяла мене за плечі і подивилась прямо в очі. — Красива білизна – це не про те, щоб хтось її бачив. Це про те, щоб ти сама почувалася впевненішою. Повір мені.