Розділ 5

Аліса

Рівно за двадцять хвилин, як і обіцяла Ксю, її машина чекала під під’їздом. Та сама пошарпана “Хонда” кольору хакі, яку подруга любила більше за будь-якого хлопця. Я спустилася вниз, вискочила на вулицю та швидко пірнула на пасажирське сидіння.

Ксюша довго мовчки дивилася на мене, вичікувально припіднявши брову. Я совалася на сидінні, крутила в руках ремінь безпеки, і зрештою не витримала першою:

— Що?

— Чекаю, коли ти почнеш розповідати мені все найцікавіше, – всміхнулася вона, і в її очах загорілися пустотливі вогники. — Ну ж бо, Аліско, я вже пів години не сплю заради тебе, найменше, на що я заслуговую – це якісна порція драми.

— Костя з батьком поїхали, – я знизала плечима і відвернулася до вікна, вдаючи ніби мене страшенно цікавить краєвид за склом. — А мене залишили жити з Островським.

— Стоп-стоп-стоп, – заторохтіла Ксю, трохи випроставшись за кермом. — З тим самим Островським, про якого я думаю? З тим, яким ти одержима?

— Я не одержима, – я різко розвернулася до неї.

— Справді? – хмикнула подруга, окинувши мене скептичним поглядом. — А хто щодня моніторить його соцмережі? Хто вступив у той самий університет, де він навчався? Мені продовжувати список доказів, чи вистачить?

— Ну, по-перше, я не моніторю, а просто цікавлюся його життям, – роздратовано кинула я, стиснувши пальці в кулаки. — А по-друге, я вступила до цього вишу тому, що тут є філологічний факультет.

— Як і ще в двох університетах нашого міста, – Ксюша іронічно хмикнула, завела двигун і плавно зрушила з місця. — У будь-якому разі це твій шанс.

— Який шанс?

— Ну, звабити його, – вона посміхнулася, кинувши на мене швидкий погляд, від якого мені стало і смішно, і моторошно водночас. — Забрати нарешті собі.

— Ти так кажеш, наче він якась річ, – я знову розвернулася до вікна, відчуваючи важкість у грудях. — І взагалі, його не цікавлять такі, як я.

— А які ж його цікавлять тоді, якщо не такі красуні, як ти?

Я гірко посміхнулася сама до себе, згадуючи те фото, від якого й досі щось неприємно стискалося під ребрами.

— Такі красуні, які відправляють йому оголені фото, – важко видихнула.

— Ти побачила нюдси в його телефоні? – округлила очі подруга.

— Випадково…

— Скільки балів з десяти? – цікавість Ксю спалахнула миттєво.

— Дев’ять, – чесно зізналася я, згадавши той знімок.

— Ох, чорт, – видихнула вона. — Настільки гарна?

— Ну, точно краща за мене.

Ці слова вирвалися самі, я просто не встигла їх зупинити. Ксюша зупинилася на світлофорі і, схопивши мене за підборіддя, повернула моє обличчя до себе.

— Ти знову себе принижуєш, – суворо сказала вона, дивлячись мені прямо в очі. — Я бачила твоє тіло. Повір мені, більшість дівчат готові душу дияволу продати, щоб так виглядати. Ти взагалі в дзеркало дивишся? Ти свою попу бачила?

— Це радше мінус, ніж плюс, – пирхнула я. Я була худою, з тонкою талією, але попа… вона була вдвічі більшою, ніж мала б бути, щоб здаватися ідеальною. — Кому взагалі подобаються такі?

— Всім нормальним хлопцям, – відрізала подруга. — Послухай, тобі життя підкинуло такий шанс. Ти що, збираєшся так просто спати з ним у сусідніх кімнатах, поки не повернуться твої? А потім що? Знову все життя будеш сталкерити його? Будеш дивитися, як він радіє життю, закохується, одружується? Але не з тобою?

Я уявила собі цю картину: він з іншою, щасливий, а я десь осторонь, спостерігачка його життя, яка так і не наважилася зробити крок. На очі знову накотилися сльози, і я глибоко вдихнула, щоб не дати їм скотитися. Слова Ксю боляче потрапляли прямо у відкриту рану. Вона хотіла як краще, я це розуміла, але, здається, забула, що я - не вона. Я так, як вона, просто не вміла. Не вміла зваблювати. Не вміла бути сміливою, впевненою, не вміла брати те, чого хочу, без остраху, що мене відштовхнуть чи висміють.

— Це все важко, Ксю… – тихо мовила я.

— Нічого важкого, – Ксюша м’яко всміхнулася. — Я тебе навчу. В тебе вже є все необхідне, – вона почала загинати пальці. — Ви живете під одним дахом. Костя з батьком далеко. Тіло, здатне довести до гріха. Ну, і сам обʼєкт бажання. Це ж ідеальні умови.

Я мовчки дивилася на свої руки, складені на колінах. Всередині щось тремтіло – чи то від страху, чи то від тієї крихітної надії, яку я старанно ховала на саме дно душі роками.

— З чого хоч починати? – вирвалося в мене, і я сама здивувалася, наскільки жалібно це прозвучало.  

Ксюша натиснула на газ і переможно посміхнулась, від чого мені стало тільки страшніше.