Розділ 3

Аліса

— Ти точно впевнена, що не хочеш, щоб я лишився? –  вкотре запитував Костя, вже заїжджаючи на подвір’я, де жив Островський. Я не була впевнена, звісно, блін, я не була впевнена, що нормально впораюсь зі спільним життям з хлопцем, в якого закохана з дитинства… Але брату про це знати було не обов’язково.

— Дихай, дуболом, – я роздратовано зітхнула. — Ти вже втретє питаєш. За десять хвилин моя відповідь не змінилася. Ви не можете все життя мене опікати. Це нерозумно.

— О, повір, ще й як можемо, – він кинув на мене багатозначний погляд, ніби нагадуючи про мою помилку з минулого.

— Це все в минулому, Кость, – я обернулася до нього всім тілом. — А що буде, коли я закохаюсь і вийду заміж. Ви з батьком будете жити з нами? Ні, вам доведеться відпустити мене.

Той припаркувався і різко повернув до мене голову, уважно придивляючись до мого обличчя.

— Тільки не кажи мені, що в тебе є хлопець, Аліска. Я, бляха, до цього не готовий.

— Ні, – я посміхнулася і поклала руку на його плече, ледь стримуючи сміх від того, як швидко в нього змінилося обличчя. — Це було просто як приклад. Не хвилюйся ти так, я впораюсь декілька тижнів без тебе. Обіцяю.

— Добре, – він міцно стис мою руку на своєму плечі. — Але я завжди на низькому старті. Тільки подзвони.

— Добре, – я засміялась і першою вийшла з машини, вдихаючи прохолодне повітря, ніби це могло якось заспокоїти скажений пульс.

До квартири Островського ми підіймались мовчки, а вже біля дверей, Костя зупинив мене і з серйозним обличчям додав:

— Є дещо важливе, що я забув сказати, – він уважно дивився на мене довгу хвилину. — Будь ласка, не спали йому квартиру, Алісоньчик, – врешті сказав він і зареготав, як повний придурок. Я штовхнула його в плече і той засміявся ще голосніше, аж прихилився до стіни. — Що, ми ще памʼятаємо твої кулінарні експерименти.

— Та замовкни ти, дуболом, – я закрила йому рота рукою, щоб ніхто не почув. — Ти навіть макарони зварити не можеш, щоб вони не злиплися. Не тобі мене судити, окей?

— Окей, – пробурмотів він в мою руку і провів по ній язиком, як справжня свиня.

— Фу, – скривившись, я одразу прибрала і витерла її об джинси. — Хто з нас ще дитина, – пробурмотіла під ніс, коли двері перед нами розпахнулися і я побачила Саву.

І в ту мить у моїй голові настала повна тиша. Жодної думки і тільки білий шум.

Спочатку в його погляді промигнуло щось схоже на здивування – так, ніби замість кудлатої дитини, яку він пам’ятав, перед ним раптом постала доросла дівчина. Але за секунду цей спалах змінився чимось іншим. Його погляд став уважним і вивчальним. Він повільно пройшовся по мені знизу догори, зупинившись на очах, і від цієї пильності моєю спиною пробіг цілий табун мурашок.

Але він швидко, наче більше нічого цікаво тут не було, перевів погляд на Костю і простягнув йому руку.

— Бром, – вони потисли руки, і він все ж повернув свій погляд на мене. — Вуглик, – посміхнувся кутиком губ. — А ти і справді виросла.

— Мм… що ж, таке трапляється, – знизала я плечима, дивлячись йому в очі. Серце калато як скажене. І я з усіх сил намагалася його заспокоїти. Це ж всього лише Островський. Всього лише друг брата. Тільки і всього.

— Зайдеш? – запитав він у Кості.

— Ні, час їхати, інакше запізнимось на рейс, – брат подивився на годинник. — А мені ще за батьком заїхати треба.

— Я тоді занесу речі, – кивнув Сава на валізу біля моєї ноги. Він схопив її так легко, ніби та була наповнений пір’ям, а не купою одягу. — Прощайтесь там чи що ви робите.

Він прикрив за собою двері, і я нарешті змогла видихнути. І як мені накажете жити з цим ходячим тестостероном цілий місяць, коли в мене від одного його виду, підкошуються ноги? Це ж навіть не чесно. Мали б попереджати про таке заздалегідь. Маленькими буквами на вхідних дверях: «Увага, мешканець надзвичайно вродливий, вхід на власний ризик».

— Ей, – Костя помахав рукою перед моїм обличчям. — Ти мене слухаєш?

— А? Так, звісно слухаю, – я кивнула, хоча не почула жодного слова.

— Тоді сподіваюсь, ти мене зрозуміла, – сказав він і знову поглянув на годинник. — Все, я поїхав.

Він схопив мене, пригорнув до себе і потріпав по голові, розкуйовджуючи волосся.

— Якщо Сава буде тебе ображати, ти знаєш що робити, – пробурмотів він.

— Подзвонити тобі, – я кивнула.

— Ні, вбий, – хмикнув він. — А потім дзвони мені. Будем розбиратися з тілом.

Я розсміялася з його жарту і міцніше притислася до нього. Іноді він мене бісив до темних плям перед очима, а іноді, от як зараз, мені не хотілося його відпускати.

— Ну все, давай тільки без соплів, – він відтягнув мене від себе за плечі, ступивши крок до ліфту. — Дзвони, – помахав рукою.

Я ще хвилину дивилася, на зачинені за ним, двері ліфта, збираючи по шматочках свою рішучість, а тоді розвернулась, щоб зайти в квартиру, коли двері прямо перед моїм носом відчинилися і я мало не влетіла в Островського.

— Вибач, – я швидко відступила на крок.

— Та нічого, – хмикнув він, і в очах промайнуло щось схоже на веселощі. Він відкрив двері ширше. — Проходь.

Я зайшла всередину, озирнулася довкола і перше про що подумала – що я зовсім по-іншому уявляла його квартиру. Як мінімум, більшою. А потім вже темною, мінімалістичною, з чорним шкіряним диваном… чоловічою, словом. А тут все було навпаки – світло, живі рослини на підвіконні і навіть фото на стіні. Виявляється, у грізного Островського є смак і, здається, навіть душа. Хто б міг подумати. А потім мене прошибло. Тут взагалі є вільна кімната для мене? Я ж не буду спати в одній з Островським?

— Твоя кімната біля моєї, – наче прочитавши мої думки, сказав Сава. — Пішли, покажу.

Він завів мене в одну з кімнат. Вона теж була світлою, як і вся квартира. Моя валіза вже стояла біля ліжка.

— А де ванна? – я повернулася до Сави.

— Напроти, – він вказав пальцем собі за спину. — Вона одна на двох, але там є замок. Раджу ним користуватись, бо я не звик стукати.