Розділ 1

Наші дні

Сава

Я прокинувся від того, що дівчина поряд повільно водила своїм нігтем по моїх грудях. Приємно, зараза, але голова так гуділа з похмілля. Я розплющив одне око. Спробував згадати, як звати дівчину, і не зміг. Взагалі. Ні імені, ні звідки вона взялася, ні о котрій ми опинилися в моєму ліжку. Паскудно. Ще паскудніше, що я дозволив їй лишитися на ніч. А це вже було проти всіх моїх правил. Я ніколи не ночував з тими, з ким спав.

— Раночку, – промуркотіла вона, повільно опускаючи руку все нижче. — Повторимо забіг, мій скакун?

Проте зараз навіть був вдячний собі за цю помилку. Тіло вже відгукувалося на кожен її дотик. Я обожнював, коли дівчата знають, чого хочуть. А ще більше обожнював, коли вони знають, чого хочу я. Це економило купу часу і ще більше нервів.

Я різко перекинув її на спину і навис зверху, впираючись руками біля її голови. Безперечно, вона була симпатичною. Довге волосся розсипалося по подушці, губи трохи припухли після вчорашнього. І я вже передчував ранішнє задоволення, як момент зіпсував гучний дзвінок телефона.

— Бляха, не рухайся, – сказав я і, виматюкавшись про себе, потягнувся до джинсів, що валялися на підлозі. На екрані світився номер Брома.

— Бро, якщо це не терміново, то передзвони за півгодини, – я оцінююче подивився на спокусливі форми дівчини в ліжку. — Або краще за годину.

— Сав, мені треба твоя допомога, – серйозно видав Бром. — Можна приїду?

Щось у його тоні змусило мене сісти рівніше. Бром не був з тих, хто просить допомоги через дрібниці.

— Чекаю, – коротко відповів я, відчуваючи що розмова буде серйозною. Хоча, з цим хлопцем ніколи не було легко.

Телефон полетів назад на килим, а настрій на ігри якось моментально випарувався. Завжди він умів обломати мені весь кайф.

— Крихітко, було весело. Але в мене плани, – я піднявся з ліжка, підійшов до комода і витягнув з гаманця кілька купюр. — Тримай, на таксі.

Дівчина сіла в ліжку, загорнувшись у ковдру, і подивилася на гроші.

— Вау. І це все? – в голосі забриніла образа. — Просто кинеш мені гроші, як дешевій повії?

— Треба більше? – байдуже зсунув брови, навіть не намагаючись вдавати ввічливість. 

Мене відверто бісило, коли дівчата серйозно чекають від мене чогось більшого. Всі вони знають про мої правила з самого початку, і всеодно кожна вважає, що обовʼязково стане винятком.

— Ти справжній козел, ти в курсі? – вона зіскочила з ліжка, збираючи свій одяг з підлоги.

— Мені вже казали, – знизав я плечима. — Але, зауваж, чесний козел. Я тебе не обманював.

— Придурок, – процідила вона, на ходу застібаючи блискавку на спідниці.

Фігурка в неї, треба віддати належне, була нічого така. Шкода, що з учорашньої ночі я не пам’ятав узагалі нічого.

— Не ображайся, – кинув я їй в спину.

— Та пішов ти, – гаркнула вона і з силою захлопнула за собою вхідні двері.

Я лише знизав плечима, послухав, як її кроки стихають у коридорі, і повільно поплентався до ванної. Треба було точно вчора менше пити, Але ж я не так часто зустрічаюся зі своїми пацанами, щоб не відірватися на повну. Раз на кілька місяців – це навіть за мірками лікарів має бути нормою.

Гаряча вода приємно розслабляла плечі. Я простояв під душем хвилин двадцять, коли почувся дзвінок у двері.

Я на ходу натягнув першу ліпшу футболку, джинси і витираючи волосся рушником, відчинив двері.

Бром зайшов, навіть не привітавшись, пройшов просто до вітальні і впав у крісло.

— Так, звісно, заходь, – пробурчав я, зачиняючи двері. — Дуже радий тебе бачити. Вода з мене ще тече, але це взагалі не проблема.

— Сав, – він проігнорував увесь мій сарказм. — Можна моя сестра поживе у тебе пару тижнів?

Я застиг на місці з рушником у руці.

— Що, вибач?

— Ми з батьком їдемо до Німеччини на замовлення, – продовжив він. — А я не хочу лишати її саму.

— Бром. Я що, схожий на няньку? – я не втримався і розреготався, бо іншого способу сприйняти почуте просто не знайшов. — У тебе ж є родичі, зрештою є ціла індустрія платних нянь. Найміть справжню. Чи віддайте бабусі. Чи взагалі, є ж отой цілодобовий дитсадок.

— Який дитсадок, Сав? – Бром подивився на мене так, наче я щойно запропонував здати його сестру в притулок. — Їй дев’ятнадцять.

Я здивовано підняв брови, і на секунду мені навіть здалося, що він жартує.

— Дев’ятнадцять? Зажди… Їй же було п’ять.

— Ага. Майже п’ятнадцять років тому, – сухо повідомив він, не зводячи з мене погляду. — Час, знаєш, іде. То що скажеш?

— У вас же є бабуся.

— Вона живе у Львові, а у Аліски універ, – важко зітхнув Бром. — Бро, я б не просив тебе, якби був інший варіант, але одну лишити я її не можу. Я довіряю тобі більше, ніж будь-кому. Просто приглянь за нею. Будь ласка.

За двадцять років дружби я, здається, чув це слово від нього разів зо два, і обидва рази ситуація була критичною.

Я потер обличчя долонею, намагаючись зібрати думки докупи. Бляха, ну за що мені це все? Я памʼятав те дівчисько. Я її називав Вугликом. Маленька, темноволоса, плуталося в мене під ногами, коли я приходив в гості до Брома. Постійно закидувала мене питаннями і просилася на руки. Якщо вона і лишилася такою бісячою, то спокійне життя мені точно не світить.

— Добре, – видихнув я. — Нехай поживе.

— Дякую, бро, – Бром скочив з крісла і ляснув мене по плечу. — Ти навіть не уявляєш, як тобі вдячний. Я тоді завтра ввечері привезу Аліску. І цей, – він зупинився біля дверей і обернувся. — Закон недоторканості.

— Серйозно? Думаєш мене цікавлять діти? – запитав я, відчуваючи роздратування від того, що Бром вирішив нагадати мені про наше давнішнє правило.

Якщо комусь з нас подобалася дівчина, то для іншого діяв закон недоторканності. Тобто та дівчина була для нього під забороною.

— Просто попередження, – спокійно кинув Бром і вийшов.