Чи можна бути врятованою та , разом з тим, вбитою!? Однозначно... Це саме те, що я відчула, зрозумівши що мій рятівник був моїм катом. Гірше лише сама смерть... Чи ні? Нічого не відчувати набагато легше.
Ще пару хвилин тому, я щиро співчувала сім'ї людини, серце якої стало моїм, а зараз... Біль... Образа ... Сум... Гнів... Печаль... Розпач ...
Я не знаю як жити далі з цим тягучим болем. Десь далеко чую голос Марини, але не можу зрозуміти ані слова. Руки підіймаються до грудей, до місця, де тепер стає пекельно гаряче. Мені хочеться вирвати те серце та розтоптати його. Відчуваю себе обіллятою брудом, який ніколи тепер не змити. Сліз більше немає. Марина залишає палату, так і не почувши відповіді.
Як далі жити з цим я не знаю. День триває вічність, а я так і не можу зрозуміти, що почула. Десь далеко жила надія, що в мені серце Матвія, а тепер я живу із серцем його вбивці. Чи я сама вбивця? Найгірше те, що я маю бути вдячною тому, хто зруйнував моє життя, вбив мої надії, сподівання, моє кохання, вбив мене. Я зрадила наше з Матвієм кохання , тепер ми розлучилися назавжди.
З тієї миті, як я дізналася про серце Антона в мені, я оголосила себе злочинницею, яка не заслуговує на любов. Кожен наступний день, був для мене ув'язненням. Доля подарувала мені багато миттєвостей щастя, але забрала все. В день, коли загинув Матвій - загинула й моя душа. З чужим серцем я не могла жити, як раніше, але й не могла змарнувати подарований мені шанс на життя.
Серце Антона виявилося ідеальним для мого організму і вже скоро я змогла повернутися додому. Звичайно, ще довгий час пішов на реабілітацію. Не змогла я вилікувати лише свої почуття. Денис із Софією були в мене після виписки лише двічі, адже були змушені виїздити в Канаду, де їх чекала нова робота. Єгор зник після закінчення судових засідань, щодо справи Карімова, на якому я все-таки змогла бути присутньою та прожила ще раз останні години з Матвієм. Нестеренки бури розбиті своєю втратою, тому після суду теж переїхали закордон. Всі близькі та рідні люди залишали мене. Лише Іванна турбувалася за мене та чекала мого приїзду в університет.
Я була рада залишити домівку, адже все навкруги мені нагадувало Матвія. При переїзді, я не взяла з собою жодних особистих речей, крім одягу. Все, що нагадувало колишнє життя, я зібрала у велику коробку та сховала подалі від очей - викинути рука не піднялася. Лише кулон у формі серця був завжди зі мною. Він нагадував про те, що я втратила назавжди.
Писати вірші я теж перестала - не змогла я знайти в собі сили та бажання. Могла лише читати і знаходити себе колишню на сторінках улюблених книг.
Про свою спеціальність в університеті я дізналася лише тоді, коли приїхала на навчання. Ніколи не мріяла стати менеджером, але як вже сталося. Тому варто зрозуміти, що бажанням до навчання я також не горіла.
- І ось уже півтора року я живу тим днем, коли втратила Матвія. Безглуздішої та болючішої ситуації, не можна й уявити. За весь час, дома я була лише тричі. Влітку ми з Іванною працювали у місцевому супермаркеті, а всі вихідні я марную, загадуючи якою я могла б бути щасливою...
Влад не міг нічого сказати. Це справді було дуже важко.
Всім привіт! Нарешті я повернулася. Часто, в реальному житті ми також стикаємося з важкими ситуаціями, які вносять корективи у наше життя. Я вирішила таки дописати книгу, адже зрадити Надію та всіх, хто її полюбив я не можу)
Дякую всім! Люблю вас