30

Не все ще було сказано, та я відчувала неймовірне полегшення, розповівши те, що лежало на душі важким каменем. Ранене серце, хоча й не загоїш, але підлікувати ніколи не пізно. Я думала, що не зможу поділитися зі стороннім своїм болем, адже не вірила, що хтось може мене зрозуміти. Мої близькі також не чули цього одкровення, вони переживали ці хвилини зі мною.

Я незчулася, коли моя рука опинилася в руці Влада. Хлопець не намагався скористатися моїм станом,  а просто був поруч, тримав за руку, підтримував, розумів.

− Мені дуже жаль… - стиха промовив Влад, - співчуваю твоїй втраті. Я навіть не уявляю, як ти все це змогла пережити.

− А я і не змогла. Бачиш, я й досі нічого не забула. До сьогодні я пам’ятаю тепло тіла Матвія поруч, його запах, я бачу його в перехожих та друзях, шукаю очима, коли проходжуся по місцях, де ми бували. І в тобі я шукала його. Тобто, не лише в тобі, а в кожному юнаку, що сподобався, я шукаю риси Матвія. Мені хочеться відчувати те, що я відчувала  з ним, але жоден з моїх «кавалерів» не зміг замінити коханого. Я ж досі його кохаю!

− Не хочу здатися грубим, але, можливо, варто все відпустити? Зрозуміло, що ти не зможеш забути його, ніколи. Та варто дати шанс, в першу чергу собі, - Влад говорив це так щиро і впевнено, що мені захотілося повірити.

− Не знаю… Головна проблема в тому, що я боюся зрадити Матвія, впустивши в серце когось іншого. Боюся, що той інший зможе витіснити любов чи зневажити пам'ять колишніх почуттів.

− Для твого випадку, це – нормально. Так і має бути. Ти віддавалася цим відносинам повністю, а отримала так мало. Все ж, не можна всіх і кожного відганяти від себе, - Влад міцно обійняв мене, а я й не намагалася вирватися з його обіймів.

− Владе, ти так вчасно з'явився в моєму житті, - промовила стиха я.

− Я теж так думаю. Жаль, що ми не можемо бути один одному більше , ніж друзями, - не однозначно відповів Влад, та я хотіла відразу внести ясність у наші відносини, зробивши це так, щоб не образити його.

Зі своїми ж відчуттями я вже розібралася.

− Ти мені, як старший брат, який захистить і завжди буде на моєму боці, - обережно мовила я, звільнившись від обіймів Влада.

− Справді! - здивовано вигукнув хлопець. - Я все не міг зрозуміти, що з це за відчуття таке до тебе. Брат... Хах, буду твоїм духовним братом, - юнак підморгнув мені і одразу стало легше.

− Тоді, "братику", готовий дізнатися все?

Влад враз посерйознішав  і  запитав:

− З тобою все добре? Ти можеш продовжувати? 

 − Так, - відповіла я та , зібравшись з силами, продовжила...

Після того, як я дізналася правду про смерть Матвія, з батьками перестала розмовляти взагалі. Мені було боляче, що вони зрадили мене і мої почуття. Мама приходила до мене, залишала необхідні ліки, нові книги, фрукти, але розмову не починала. А її просто ігнорувала.

З допомогою Іванни, я змогла відновити контакти та інформацію зі старого телефону. Мені це було необхідно щоб зв'язатися з батьками Матвія. Я сотню разів вдивлялася у цифри номера,  але так і не наважилася натиснути "виклик". Можливо, тому що розуміла біль Нестеренків і те, що їм зараз точно не до мене - вони втратили сина! А , можливо, просто боялася почути від них те, що родина звинувачує мене у смерті Матвія. У соцмережах було розміщено сотні фото з жалобою на сторінках людей, які ніколи навіть не віталися з Матвієм. Це мене неймовірно злило і я перестала заходити в "онлайн".

Коли мене перевели у звичайну палату, стали навідуватися друзі. Першими з'явилися Денис із Софією. Хлопець був повністю розбитий, адже він втратив друга, що був для нього братом, а подруга намагалася його розрадити та підтримати, хоча сама почувалася не краще. При мені, звісно, вони цього не показували - Іванна провела і з ними "настановчу" бесіду, але відчуття горя та смутку витало в повітрі при кожній зустрічі. Я була вдячна друзям, що ніхто не намагався випитувати подробиці того проклятого вечора, а лише були поруч та допомагали пережити горе.

Частим гостем у лікарні став Єгор. Він допомагав мені не зійти з розуму: виводив силоміць на прогулянки, вмовляв більше їсти, читав хороші новини та розповідав різні історії... Пізніше я дізналася, що саме Єгор допоміг моїм батькам влаштувати мене в університет, коли я відлежувалася у лікарні. Саме він довгий час утримував представників правоохоронних органів подалі від  мене. Посилаючись на важкий стан мого здоров'я та залучившись підтримкою Валерія Миколайовича, Єгор зміг домовитися про продовження справи без моєї участі. Батьки Матвія саме тому не шукали зі мною зустрічі, адже  грати в мовчанку з друзями - це одне, а приховувати все від батьків загиблого було б просто не можливо. 

До кінця літа мене не відпускали з лікарні. Я нічого не хотіла чути про аварію і всіх причетних до неї, не хотіла згадувати подробиці, тому що й досі не змогла змиритися зі смертю коханого. Мене не цікавило власне майбутнє, хоча всі навкруг говорили лише про те. Якось, до мене прийшла Іванна з купою паперів, брошур та іншого мотлоху.

− Надю, а може вже досить?! Я принесла тобі інформацію про навчальний заклад, в якому з вересня у нас розпочинаються заняття, - дівчина кинула копу паперів на моє ліжко. − Це, звісно, не те, про що ти мріяла, але завжди все можна змінити. Через тиждень я буду змушена їхати на навчання, а тебе чекатиму в кінці місяця. Все вже домовлено. Стан твій стабільний, Валерій Миколайович рекомендує розпочати навчання вже у жовтні.