29

  Я впевнена,  що зрозуміла все ще одразу після аварії,  але свідомо забороняла й думати про щось страшне.  Завжди сумні погляди мами,  мовчання батька та "тиша" від друзів не могли не тривожити мене.  Пустка в грудях не зменшувалася,  а лише розросталася. Думки ставали все жахливішими. Відчуття біди, непоправності стало звичним. Всі навкруг ніби уникали мене, ховаючись за питанняи "Як себе почуаєш?", "Тобі сьогодні краще?" і т.д. Варто було мені лише починати розмову, як "раптом" мені "не потрібно хвилюватися" та "варто відпочити". Мама вміло тікала від моїх запитань, а от батько просто перестав часто навідувати мене.   Телефон мій розбився під час аварї,  телевізора в палаті не було,  тому єдиними моїми друзями були книги,  які принесла мама.  Та й вони не допомагали,  а лише вкотре ранили.  Адже на сторінках кожної я бачила Матвія.  Добра частина книг і взагалі була подарована ним.  

Я так  більше не зможу!!!!  

При наступній зустрічі з мамою, я обов'язково про все випитаю.   Але все вийшло ще простіше. Чи непоправно....?

 До мене навідалася Іванна. Завжди усміхнена дівчина зараз виглядала не краще за мене,  незважаючи на те,  що я після операції.  Саме це було найстрашніше.  Оптимістка Іванна – в розпачі.  Не може бути. Це точно через мене.  Правда? 

– Привіт,  подруго!  - гірко посміхнулася дівчина та несміло підійшла до мене. 

– Привіт!  Ти навіть не уявляєш,  як я рада тебе бачити. 

Іванна у відповідь лише стиснула мою руку.  Дивна поведінка дівчини мене тривожила,  але я не хотіла розпочинати допит саме зараз.  Подруга і сама хотіла мені щось розповісти. Павза затягувалася,  а жодна з нас так і не почала говорити.  

– Вибач,  що так довго не навідувала,  - розпочала Іванна.  – Спочатку,  до тебе не пускали відвідувачів,  а потім... потім я не могла приїхати. 

– Все добре!  Все ж таки, мені тебе дуже не вистачало.  

Подруга усміхнулася моїм словам,  але той сміх був сповненим смутку та жалю. Дівчина закрила руками обличчя і сказала:

– Все!  Я так більше не можу... Мене просили не говорити тобі нічого,  але тоді ти  мене ніколи не пробачиш!  - я не розуміла про що говорить подруга,  але страх скував все моє тіло. – Надю, я тобі збрехала.  Я весь час була тут,  в місті,  але не навідувала тебе,  адже прощалася з другом... – Іванна шумно видихнула,  її очі наповнилися слізьми. Вона чекала моєї реакції, та я ще досі нічого не розуміла.

– Ти зараз про якого друга?  - нарешті мовила я. 

– Надю,  Матвія більше немає.... - майже пошепки сказала подруга. 

Я думала,  що світ не може зникнути за одну мить, але в той момент все рухнуло додолу і розбилося на такі мілкі частинки, що не можливо навіть зібрати. 

Коли ти думаєш, що гірше вже не буде, з’являється вона. Смерть… багато філософів намагалися розгадати її суть, але все те здається нікчемним, коли ти втрачаєш близьку людину.

Я чекала, що Іванна зараз скаже, що пожартувала, а вслід за цим Матвій зайде в палату. Та подруга безжально мовчала. І я не знала, що казати. Душа кричала, рвалася, билася у муках, а я мовчала, дозволивши лише скупій сльозі скотитися по щоці.  Подруга дивилася на мене винуватим поглядом, та я не могла винити її в чомусь. Це ж не вона заборонила мені казати про це, не вона забрала його в мене.

• Іди… я хочу побути одна, - все, що змогла вичавити із себе я.
• Надю…
• Вийди! – закричала я і відчула, що щось у мені обірвалося. – Я не хочу бачити зараз нікого. Мені потрібно побути наодинці.
• Я… правда, не могла сказати… - Іванна намагалася виправдатися, але всі її слова ранили мене ще глибше.

 Я закрила вуха руками і впала обличчям на подушку. Десь з глибини вирвався важкий стогін, який був схожий на крик раненого звіра. Я й відчувала себе справжнім звіром, хотілося рватися, розбивати все на своєму шляху, щоби зробити хоча б щось. Та я не могла… Піднявшись на ліжку, я зрозуміла, що Іванна пішла, за що була їй дуже вдячна. І, нарешті, я дала волю сльозам.

Його більше немає. Він не прийде до мене в суботу, в неділю, через тиждень чи місяць. Матвій більше не зможе пригорнути мене до себе, заспокоюючи. Його не буде поряд, коли мені буде погано, та й коли добре не буде. Наші мрії про спільне життя так і залишаться мріями, не встигнувши навіть почати збуватися. Мені не вистачає повітря. Сльози не перестають текти, адже я розумію (ще не зовсім!), що назавжди втратила чи не найдорожчу людину в своєму житті.