28

Наче в тумані, я згадую, як рука Матвія торкнулася моєї. Вона була така липка, холодна. Можливо, це витвір моєї уяви, але я чую голос коханого, що востаннє промовляє «Живи…».

Знову темрява.

Сирена швидкої. Запах горілого. Метушня.

Затихло.

Перед очима чужі обличчя. Яскраве світло. Поруч, чується плач. Не пам’ятаю хто це, але хтось із рідних.

Провалля.

Я відкриваю очі. Знову лікарня. Звук апаратів впивається у мозок гострими кігтями і зжимає його .

─ Надійко, тримайся! Ти сильна, - чую поруч голос Матвія. Полегшення. Він живий, а це – найголовніше.

Знову падаю у безвість.

Відкриваю очі і чітко бачу коханого поруч. Матвій тримає мене за руку та я чомусь не відчуваю його дотику. Лише бачу його. Коли хлопець цілує мою руку, моє тіло пробиває струмом. Останнє, що можу згадати – слова Матвія:

─ Я кохаю тебе, навік!

Не знаю, скільки проходить часу, але прокидаюся я уже в знайомому реанімаційному відділенні. Це місце я, нажаль, пам’ятаю занадто добре. Біля мене метушаться незнайомі лікарі, медсестри.

─ Вона прокидається, - чую глухий голос.

Наді мною нависає постать Валерія Миколайовича і я відчуваю полегшення – хоч хтось близький. Мені не важливо знати, що зі мною, головне – як Матвій? Якщо він був біля мене, то йому пощастило? Чи це марево? Від хвилювання починаю задихатися.

─ Заспокійливе! Негайно!

Знову провал.

Прокидаюся вже у палаті. На дворі темно. У кутку маленької сірої кімнатки сидить мама. Голова нахилена вбік, очі закриті – дрімає. Я не можу і не хочу тривожити сон, адже бачу, яке стомлене обличчя та заплакані очі. І лише тепер розумію – мені зробили операцію. Відчуваю біль у всьому тілі. Не можу навіть ворухнутися. Знову згадую про Матвія і, закривши очі, намагаюся згадати все, що сталося. Невільно починаю плакати. Навіть не так – сльози котяться по щоках самі.

— Доню,  - тихо промовила мама і я знову відкриваю очі, - яке щастя,  що ти знову з нами! 

Рука мами торкається несліливо моєї і я ніби сама відчуваю те,  що творитися в її душі. Хочу запитати,  що зі мною,  що з Матвієм,  але слова ховаються на пів дорозі. Я відчуваю,  що можу почути щось непоротне,  жахливе.  Сказати чесно,  просто боюся! 

— Надійко,  -  якось обережно починає мама,  - тобі зробили операцію з пересадки серця.  Ти не хвилюйся,  все добре!  Лікарі дають втішні прогнози. 

Слова мами викликають в мене не ту реакцію,  яку б мали.  Рік назад,  я чекала на серце,  а отримавши його,  зрозуміла – щоб я змогла жити,  якась людина померла. Зараз мої батьки радіють тому,  що я жива,  а десь рідні оплакують дорогу їм людину,  яка більше до них не повернеться.  Я одразу відчула себе вбивцею.  Хоч мій мозок і говорив про зворотнє,  серце відчувало не те.  Серце...  Ще декілька днів тому воно відчувало подібне до когось іншого.  Я почала прислухатися до своїх відчуттів і зрозуміла,  що маю всередині  якусь пустку.  Можливо,  це наслідок пересадки...  Я багато читала про те,  що при таких операціях бувають різні висадки.  Людина перестає займатися певним видом діяльності або втрачає інтерес до чогось,  чи когось.  Інколи,  люди з новим серцем втрачають друзів,  коханих...  Але ж ні!!!  Не справа в серці!  Я чую,  відчуваю,  що люблю Матвія.  Я пам'ятаю всі миті з коханим,  знаю,  що і він мене кохає.  Нічого  не забулося..  Матвій,  Сонця,  Денис,  І ванна,  Тоня,  Карімов...  Карімов?  Що сталося з ним? З впевненістю можу сказати,  що бачила,  як його автомобіль  з'їхав з дороги. Боже,  навіщо він це все накоїв?  Що ж сталося? 

— Мамо,  - нарешті набираюся сміливості запитати,  - де Матвій?  - сама лякаюся  своїх слів і бачу,  як обличчя мами полотніє.

— Доню...  - витримавши довго павзу,  починає мама,  як раптом відкриваються двері палати і заходить Валерій Миколайович.

Мама полегшено зітхає.

— З поверненням,  Надіє!  - по-батьківськи  усміхається чоловік.  — Радий бачити тебе  при пам'яті! 

— Я теж рада бути з вами.   

—Ми двічі  втрачали тебе,  але,   зважаючи ні на що,  ти змогла перемогти у важкому двобої. 

— Ми безмежно вдячні Вам,  - пролепетіла мати,  - Ви повернули нам найголовніше - нашу донечку. 

— Не варто нам дякувати!  Це повністю заслуга Надії.  Вся команда лікарів була здивована такому потягу до життя.  Це справжнє диво! 

— Матвій...  - прошепотіла я. 

— Що,  доню?  - кинулася до ліжка мати. 

— Матвій врятував мене...  Він же був поруч?? 

Мама лише переглянулася з Валерієм Миколайовичем,  ніби благаючи у нього допомоги. 

— Надіє,  ми довго борлися за твоє життя. Далі тривалий шлях до видужання,  тому я вимагаю від тебе виконання всіх моїх вказівок.  Найголовніше зараз - це спокій і відпочинок. Тому зараз ми залишаєємо тебе,  а вранці будемо розмовляти.