27

Того дня, ми вирішили знайти місце для святкування дня народження Матвія. Літо, спека, відпочинок… Не хотілося сидіти дома. Знайшли невеличкий ресторанчик з басейном та мангалом на терасі, сам заклад і рестораном не назвеш, адже там можна було й зупинитися на ночівлю. Все сподобалося як Матвію, так і мені. Залишилося лише декілька організаційних питань, але їх можна було вирішити ближче до самого святкування. Я готувала сюрприз для коханого, про який нікому не розповідала. Хотілося щоб все пройшло на високому рівні.

Мене ще з самого ранку щось хвилювало. Таке відчуття, що щось має статися. Мені бракувало повітря, боліло серце. Я вже й батькам телефонувала, і Іванні, і Софії ( яка на той час жахливо посварилася з Денисом). .. У всіх все було добре. Що ж не так? Я все пояснила спекою. Мовляв, висока температура, сонячні удари… Матвій пропонував відвезти мене у лікарню, але я не погодилася. Навіть додому не схотіла їхати, а краще б поїхала!

Одразу після дня народження Матвія, ми планували їхати  у Київ, тому мали багато справ. Я все боялася, щось забути, тому вже декілька днів поспіль «тягала» коханого по всіх магазинчиках міста, скуповуючи різний непотріб, який на мою думку стане необхідним у житті. До цього часу, Матвій мужньо витримував такий «туризм», але коли мені стало погано, був вимушений все зупинити:

─ Надю, досить! У столиці повно магазинів, де все це можна придбати. Якщо ти не побережеш себе, то ми можемо й не поїхати…

─ Та я розумію все. Просто останні дні я дуже хвилююся. Чи то переїзд на мене так впливає, чи то погода.

─ Так! Сьогодні всі справи відкладаємо і йдемо відпочивати, - я не встигла відмовити, як хлопець поклав мені палець на губи, - відмовлятися – заборонено!

Я не змогла йому відмовити. Більше того, я знала, що це потрібно мені. Ми прогулювалися в парку, ходили на наш улюблений фільм, їли морозиво – вели себе, як малі діти. А коли сил не вистачило, ми заглянули у «нашу» кав’ярню. Все було просто прекрасно, мій настрій набагато покращився, тривога відступила. Матвій постійно смішив мене, намагався зробити так, щоб я більше усміхалася.

Вже вечоріло. Ми хотіли було залишити кав’ярню, як у двері загнався! Карімов. Обличчя у хлопця було сповнене люті, а очі налляті гнівом. За секунду хлопець опинився біля нашого столика і, схопивши Матвія за одяг, почав кричати:

─ Що ти собі дозволяєш? Ти можеш зникнути з мого життя, разом зі всоєю лярвою!? Ви скрізь сунете свого носа.

Я не розуміла, з чого така лють, але ображати нас у людному місці, було не адекватно зі сторони Карімова.

─ Ти протверезій, а потім почнемо розмовляти! – гукнув у відповідь Матвій. Я бачила, як хлопець намагався стриматися, щоб не врізати Антону.

– Давай вийдемо і поговоримо, як справжні чоловіки. Чи ти будеш ховатися за спідницею баби? – продовжував волати Карімов. – Чи може знову покличеш «дружків» і вони все порішають? А, ні! Ти знову побіжиш до мого батька. Знаєш, ти, Нестеренко, – «криса»! ти не можеш відповісти мені нічим! Бо ти – невдаха!

─ Антоне, заспокойся. Давай вийдемо! -  Матвій почав тягнути Карімова за собою. Я миттю підірвалася і побігла за ними.

На дворі лайка не припинялася, Матвій пробував зупинити Антона, але той ще більше кричав та рвався у бійку.

─ Давай я відвезу дівчину додому і ми продовжимо нашу розмову! – запропонував коханий.

─ Я не залишу тебе тут одного!

─ О, обізвалася… ! Валіть! Це все, що ти можеш зробити? – провокував Антон.

─ Скажи, куди мені під’їхати, і через двадцять хвилин я там буду!

─ Місце нашого першого заїзду.

─ Я буду, - твердо мовив Матвій.

─ Я й не сумніваюся, - обличчя Карімова розплилося в зухвалій посмішці. Він явно щось задумав. Хвилювання, що вже декілька днів не полишало мене .раптом повернулося і ще й з більшою силою. Матвій підійшов до мене і всадив на байк.

─ Я маю розібратися  з ним. Раз і назавжди! Так більше не може продовжуватися.

─ Не їдь до нього, - я поглянула на Антона, що все стояв позаду і в його погляді помітила шаленість. – Він зараз в такому стані, що може накоїти дурниць.

─ Сам іти я й не збирався. От під’їдемо до тебе, я наберу Єгора. Він допоможе мені. Все буде добре – спробував заспокоїти хлопець.

─ Добре. Давай так! – погодилася я, хоча була впевнена, що не варто взагалі йти на контакт з Карімовим.

Завівши байк, Матвій ще раз впевнив Антона, що буде на вказаному місці рівно за 20 хвилин і ми поїхали. Пригорнувшись всім тілом до тіла коханого, я відчувала як почав хвилюватися і Матвій. Що не так? Виїхавши за місто, я зрозуміла, що з байком щось не те – швидкість набирається дуже швидко. Я боялася запитати у Матвія, що не так. Раптом, нас наздогнав автомобіль і порівнявся з нами. Вже було доволі пізно, але я зрозуміла, що це автомобіль Карімова. Опустилося скло і задоволене обличчя Антона виглянуло через вікно:

─ Ну що, Матюхо, зіграємо, хто швидше? – кричав навіжено той.

─ Антоне, не дурій!  Зі мною Надія, - почулося у відповідь.

─ Це буде тобі стимулом!

─ Я не хочу грати в ці ігри.

─ Ще подивимося! Ха-ха-ха! – заволав Карімов і закрив вікно. Одразу після чого, почав притискати байк до обочини. Ось тепер стало справді страшно! Швидкість ставала все більшою, а збоку маневрував нетверезий Кварімов, який остаточно зійшов з розуму.