Найціннішим, що є у житті, кожна людина назве любов. Любов до сім’ї, кохання, любов до друзів, до захоплення, любов до домашніх улюбленців, музики, танцю, книги… Немає на світі людини, яка б не любила! Найжорстокіші та найбездушніші на світі теж мають своє «слабке місце». З впевненістю можна сказати, що любов – рушій світу. Лише вона може нагородити людину безмежним щастям, і лише вона може розбити, зламати її.
Я впевнена, що у моєму житті вже була та любов, яка підносила мене до небес, яка робила мене щасливою, і яка так безглуздо зникла. Ще більше я впевнена в тому, що такого кохання, такої любові до когось, чи чогось я ніколи не відчую.
Першим, що ми зробили з Матвієм разом у Новому році, - повернулися до друзів і повідомили всіх, що ми знову разом. На моє здивування, вдома у Дениса та Софії, я знайшла Іванну у компанії Єгора. Подруга запевняла, що між ними нічого немає, але і не озброєним оком було ясно, що не все там не чисто. Привітавши друзів і домовившись про наступну зустріч, ми поїхали вітати моїх батьків, а Іванна залишилася з друзями.
Я й не могла собі уявити, що батьки будуть такі раді бачити Матвія. Ми гарно провели вечір, але втома далася взнаки, та й плече все ще жахливо боліло, тому про подальше святкування я й не думала. Дочекавшись приходу Іванни та попрощавшись з Матвієм, я одразу вирушила у ліжко.
Наступний тиждень я провела з друзями. Нажаль, Денис і Софія не могли залишитися до мого дня народження, та я намагалася не втрачати ні дня. Іванна розважалася з нашими друзями, які відтепер стали більше її, чим мої з Матвієм. Але на Різдво подруга була вимушена поїхати від нас – нарешті, зателефонував батько дівчини і запросив провести свята разом. Іванна довго вагалася, але все-таки вирішила поїхати, пообіцявши приїхати до мого дня народження.
А щодо нас з Матвієм… Ми насолоджувалися кожною хвилиною разом. Тепер мені й на думку не спадало, що нам не варто бути разом. Я хотіла бути поруч з коханим, та й бути коханою я дуже хотіла. Було ясно, що Матвій докладає всіх зусиль, щоб не розчарувати мене.
Та від всіх розчарувань хлопець не був в силах мене оберегти. Першим розчаруванням стало те, що Іванна не зможе приїхати до мого дня народження. Їхні відносини з батьком почали налагоджуватися, і коли батько запропонував подрузі разом відпочити на гірсько-лижному курорті, вона не змогла відмовити.
Наступний удар став ще сильніший. Після свят, Максим Олександрович вирішив зібрати членів літературного клубу, щоб привітати всіх і презентувати новий літературний журнал. присутніми бути змогли не всі, але настрій у нас був піднесений - вперше такий успіх для звичайної сільської школи. Після гучної промови вчителя та радісниї привітань, ми отримали такі довгоочікувані примірники. Свій я тримала з невеличким жалем, адже і я мала шанс потрапити на сторінки цього видання. Та моя неуважність зіграла зі мною злий жарт. Вже при переляді змісту, мене щось насторожило :"У ритмі зими" - саме так я назвала свою серію віршів. Але ж бувають збіги? та вже на сторінці 13, я зрозуміла, що ніяких збігів нема - у журналі розміщена моя поезія. Все..., без єдиної поправки... Сльози заслали мені очі. Саме ті вірші були написані мною в час, коли вони були єдиним порятунком, єдиною відрадою. Коли писати було життєво необхідно. У тих віршах заховані всі мої переживання та надії.
Великих зусиль мені вартувало не заплакати. Та вже через декілька хвилин мій сум перетворився на злість - це ж все було сплановано. Я думала, що ноутбук посіяла випадково, а хтось скористався моєю неуважністю у власних цілях. Я оглянула всіх присутніх - ніхто не хвилювався, не намагався заховати погляд від мене. Навпаки, всі були задоволені виходом журналу. В моїй голові літало безліч варіантів, щодо того, хто ж міг викрасти та привласнити мою поезію. Та ті думки були всього лише здогадками і нічим більшим.
Побачивши мою розгубленість, до мене підійшов Максим Олександрович:
─ Привіт, Надіє! Вітаю зі святами. Як Ваші справи?
─ Дякую! Я теж вітаю Вас. та не лише зі святами, а й з виходом журналу. Натхнення Вам та наснаги.
─ Спасибі за такі слова. Жаль, що вашої праці ми не побачили в цьому номері.
Я так хотіла сказати, що тут є моя праця, але слова застрягли десь у горлі:
─ Я теж шкодую...
─ Маю надію, що Ви щось підготуєте до виходу наступного номера?
─ Так, звісно, - я нарешті посміхнулася та на серці все-одно залишися біль.
Я ще не довго була на зібранні. Просто не могла слухати, як всі вихваляють невідомого автора за прекрасні вірші. А я не розуміла, навіщо красти чужу роботу і підписуватися Анонімом? Невже не можна грати в відкриту? Та раптом, я зрозуміла, що людська ненависть, злість та заздрість здатні на все. Це я б не змогла так зробити, а є люди, що здатні і на гірші речі.
Додому йти зовсім не хотілося. Кращим порятунком були обійми коханого. Варто було мені лише зателефонувати і сказати декілька слів, як Матвій зрозумів, що щось сталося:
─ Хто тебе образив? - чувся стривожений голос хлопця.
─ Справа в тому, що я не знаю... І не хочу поки про це говорити. Але ти мені потрібен. Зараз.
─ Зрозумів. Скоро буду.
Я думаю, ви зрозуміли, яка я була щаслива в той момент. Не кожному в житті давалася людина, яка незважаючи на все, буде поруч. Того дня я, нарешті, це зрозуміла. Я твердо знала, що Матвій поселився в моєму серці назавжди. І все інше не має значення.