21

Я не зводила погляду з них аж доти, поки офіціант щось мене запитав.  

─  Що? – нарешті я звернулася до офіціанта.

─  Я пропонував провести Вас за столик, - дуже люб’язно та зі щирою усмішкою говорив юнак.

─  Та ні, не варто. Я…я вже йду! – підступні сльози вже були готові видати моє збентеження.

Не чекаючи на вибух своїх же емоцій, я поспішила покинути заклад. Довелося майже бігти біля вітрини,щоб знову не побачити ту картину, яка і досі не зникала в моїй голові.

«Все-таки знайшов заміну, вирішив не повертатися…» - думала я і ця думка зривала моє дихання, а ноги несли все далі від того, тепер злощасного, місця. «Він відрізав волосся, - продовжувала я говорити сама собі, - став ще красивіший. Чому? Ну чому так просто покинув мене? Забув… Навіщо я прийшла сюди? Краще б цього не бачила і далі жила спогадами.»

Я згадала нашу останню зустріч і, ніби наяву, почула голос Матвія.

─  Надю, стій! – лише один голос міг викликати таку реакцію в мене: серце почало битися швидше, долоні спітніли, а тілом пробігся холодок. Я зупинилася, не повіривши власним вухам, та повернулася. Матвій вже стояв поруч і переводив дихання. Я дивилася на хлопця, як на примару. Невже, це він? Чому? Вирішив пограти в героя та все мені пояснити? Ні, я не дозволю!

Матвій стояв навпроти мене і навіть не намагався обійняти, чи поцілувати. Ще один доказ того, що я йому не потрібна. І це після всього, що нас пов’язувало!?  Як так можна? Ще й мовчить та усміхається. Ця посмішка…О, Боже, я й досі його кохаю, навіть після того, що побачила.

Я не відвожу свого погляду з очей хлопця. Намагаюся побачити взаємність, але бачу лише розгубленість. Звісно! Я ж їх «застукала». А чому Матвій не в Києві? Ще й з нею? Ах, так! Напевно, з батьками знайомити привіз, святкувати. Як же боляче! Мені він навіть не пропонував зустрітися з батьками..

─  Я тут… Мав зателефонувати, поговорити… Ми… -  Матвій невпевнено, уривчасто щось казав, а я бачила перед очима лише красуню-брюнетку і не могла більше це слухати.

─  Стоп! – перебила я хлопця. –Я не хочу нічого чути. І я…поспішаю. Дуже…

─  Але ж…, - Матвій виглядав дуже розгублено.

─  Я все розумію. Виправдань не потрібно. Я вже давно не чекала на тебе, - за хвилину я пожалкую за ці слова. – Мене там чекає друг. Наші дороги розійшлися. А тобі бажаю всього найкращого. Можливо, та ні – точно. Ти точно будеш щасливим. З наступаючим… - хотіла добавити «коханий», але слово запнулося десь між серцем і головою, а я не чекаючи відповіді, помчалася, що є сили на вокзал. Додому – надалі, мій єдиний маршрут.

Повертаюся додому повністю розбитою. Все, що було мені важливим – зникло. Робота, якій віддала всю душу, коханий, який так безжально розтоптав моє серце. І все за один день. Я думала, що не могло вже бути гірше, але я як завжди недооцінювала свою долю. Біля дому мене чатував Карімов. Хлопець стояв з черговою корзиною фруктів і проводжав мене винним поглядом. Раніше, такий «номер» зі мною не проходив, та сьогодні особливий день. Язі всіма з’ясую відносини. Витираючи долонею сльози та й не дуже ховаючи їх від Антона, підходжу і з розмаху даю сильного ляпаса так, що аж рука оніміла:

─  Це – за поцілунок, якого я не хотіла! – замахуюсь іншою рукою – і знову ляпас. – А це – за те, що споганив моє життя! Карімов, я зневажаю тебе! Забирай всі свої подачки, - вибиваю з рук корзину, - і вали звідси! Та так далеко, щоб я тебе більше не бачила!

Шок Антона неможливо передати. Я вбігаю в дім і вже в коридорі безсило падаю за підлогу і заливаюся плачем. Всі емоції за сьогодні зібралися в одну суміш і, заіскривши, зірвалися. Батьки довго не могли допитатися про причину раптової істерики, але, як тільки я заспокоїлася та розповіла про крадіжку ноутбука, допит завершився. Рідним було досить цього, а я була рада такій нагоді приховати ще одну важливу причину.

Ввечері на мене чекав ще один сюрприз, але він був приємним – завтра приїздить Іванка. Подруга знову не має з ким святкувати, тому , не знаючи того, стає для мене рятівним жилетом. Не бажаючи проводити безсонну ніч, випиваю подвійну дозу заспокійливого і провалююся в глибокий сон.

Ранок зустрічає мене настирливим дзвінком телефону. Мою роботу чекає вчитель. Не хочу казати правду про викрадення (якось «не дуже» звучить), тому скаржуся на самопочуття і пропоную замінити мене кимось з клубу, адже не зможу завершити все вчасно. Максим Олександрович був розчарований такою новиною, але «здоров’я – головне».  Я знову брешу. Чомусь, останнім часом я почала говорити  людям неправду. Якщо б ці люди були просто знайомими, я б не бентежилася. А так, я брешу найріднішим.

Прийшов час зустріти Іванку. Разом з тим, є привід покинути стіни задушливої кімнати, яка вже просякла моїм сумом. Морозне повітря і справді трішки заспокоїло мене, можна сказати, допомогло «свіжо» обдумати все, що сталося. Мої думки плуталися та поверталися до одного – Матвій. Як він міг? Невже, він справді думав, що я можу бути з Карімовим? Це безглуздя. Можливо, він вже давно шукав нагоди, щоб покинути мене, а я сама ту нагоду влаштувала? Не повірю. Та ми ще одразу домовилися, якщо один з нас відчує щось до іншої людини – одразу зізнається. Не міг він без пояснень так зробити. А я ще та дурепа! Наговорила йому такого… А може це й краще? Відстань між нами стала просто нестерпною, а за час, що ми не спілкувалися, я думала, що починаю його забувати. Та ні! Варто було лише побачити ті рідні карі очі, як я знову забулася як дихати. Я не просто зрозуміла, що й досі люблю Матвія, а почуття стали ще більшими. Від вчорашньої зустрічі в мене і досі мурашки бігають табунами. А та його усмішка… це просто неможливо. Я хвора цією любов’ю, я не зможу без нього.