19

Серпень добігав кінця, а Матвій так і не зміг приїхати. Більше того, він повідомив мені, що група професора, за яким закріплений хлопець, отримала прекрасну нагоду взяти участь у програмі обміну студентами з одним з найкращих університетів Європи. І у вересні Матвій повинен їхати до Німеччини. Все було б добре, якби програма не тривала три місяці. Я говорила Матвію, що це чудово, вмовляла їхати, але всередині мене роздирав жаль. Мені було важко усвідомити, що так довго не зможу побачити коханого. Чомусь саме зараз, він став мені чи не найдорожчою людиною в житті, я почала ще більше сумувати за ним, бажання завжди бути поруч, обіймати, цілувати  просто поглинало мене. І ще я боялася, що Матвій мене забуде або знайде собі іншу дівчину… ніхто ж не застрахований від того, що почуття можуть зникнути. Проплакавши декілька ночей, я все-таки вирішила, що від’їзд хлопця стане невеличкою перевіркою наших відносин, що це всього лиш шанс, даний нам для усвідомлення того, чого ми хочемо у майбутньому. При першій же телефонній розмові, я вмовила Матвія їхати і вже через тиждень хлопець залишив країну.

Я повернулася в свою рідну школу, у свій клас і поринула з головою у навчання, не даючи собі й вільної хвилини на думки про відстань, що розділяє нас з Матвієм. Після того ,як Іванна повернулася у центр, де і буде закінчувати школу, я залишилася зовсім одна.  Та й не хотілося мені заводити дружбу зі своїми однокласницями, які з вигляду нагадували тридцятирічних жіночок, які шукають багатенького залицяльника. Все виглядало так штучно і награно, що блювати хотілося. А сильна половина мого класу «пускали слюні» на дівчат, які натягували на себе короткі до непристойності спіднички і сукенки, які за рік моєї відсутності, стали ще коротшими. Одне залишалося незмінним – мої однокласниці і досі намагалися звабити молодого вчителя, який виглядав ще краще, ніж раніше. Максим Олександрович як і завжди не зважав на залицяння дівчат, та тепер не був вже таким терпимим. Вчитель майже одразу  зміг вмовити мене відвідувати літературний клуб, який за моєї відсутності змінився до невпізнання. Максим Олександрович даремно часу не втрачав:клуб мав окреме приміщення та техніку для виготовлення власної газети, де друкувалися юні автори нашої місцевості. Варто сказати про те, що клуб мав тепер два види засідань – засідання членів-авторів та людей, які просто цікавляться літературою і знаходять себе в її обговоренні. Я, незважаючи на свою відсутність, ще досі рахувалася серед перших. «От і добре» - думала я. «Тепер сумувати точно не доведеться».

Ой, і не довелося. Кожного року випускний клас школи влаштовує осінній бал. Школярі, надивившись американських комедій та підліткових мелодрам, наряджаються і відриваються на звичайній вечірці «по-українськи», обираючи під кінець вечора короля і королеву року, що є єдиною схожістю на вечірки молоді з-за океану. Зазвичай, це люди, які «ні словом, ні ділом» не вартують цього звання, але мають багато друзів, або ж грошей. Я на цей карнавал абсурду дивитися не хотіла. Так, як я взагалі не люблю вечірки, йти на неї навіть не збиралася. До того ж, всі присутні мали пару, а моя пара в той час проводила розрахунки та експерименти десь на півдні Німеччини. Батьки, Іванна, Софія, та навіть Матвій вмовляли піти на бал, розвіятися та я все не могла наважитися, а щораз обіцяла подумати.

При одній із наступних розмов з коханим, я почула:

─  Надю, ну скільки можна думати? Піди на бал, потанцюй, поспілкуйся, подивися на людей. А то он,  лише серед книг і таких же як ти книжкових черв’яків, ти скоро зачахнеш. Не хочеш заради себе йти, то зроби це хоча б для мене. Хоча б один з нас має відпочивати. Хочеш, я попрошу когось зі своїх знайомих скласти тобі компанію?

─   Оце вже ні, дорогенький! На мене й так всі дивляться, як на інопланетянина, який ось-ось вкраде у всіх мізки і знищить планету. А тут я заявлюся з незнайомцем? О, ні! Досить з мене балачок про тебе і про наше скоре весілля, і про небажану вагітність, яка в мене була, і про наркотичну залежність, є й версія, що мене возили на досліди.

У відповідь, хлопець лише сміявся:

─   Найбільше мені сподобалося про вагітність. Ха-ха-ха. Надю, люди можуть  багато що говорити, але це лише твоя справа і я шкодую, що не можу бути з тобою саме зараз. Та прошу, запам’ятай свій останній рік у школі, як один із найкращих, адже це більше не повториться. Якщо не маєш друзів у класі, знайди собі в компанію когось з клубу.

І що ж? Я пішла . Мало того, я ще й чудово відпочивала, веселилася. Компанію мені склала десятикласниця Тоня, з якою ми разом відвідували літературний клуб. Якщо не звертати увагу на зневажливі погляди однокласниць, які вважали мене зарозумілою, вечір був доволі приємним. Але лише до того моменту, поки серед танцюючих школярів не побачила… Карімова. Ми зустрілися поглядами і хвиля страху пронеслася від моєї голови до самих п’яток. Погляд юнака не віщував нічого доброго для мене, Антон явно прийшов на бал не для того, щоб проголосувати за короля та королеву.

─  Надійко, а ти не казала, що користуєшся такою популярністю серед хлопців, - Тоня підморгнула до мене і махнула головою в напрямку Карімова.

─  Яка популярність?  Це мій давній і не дуже добрий знайомий , який дивиться на мене так лише тому, що хоче знищити мене.

─  Та де там, подруго. Він так дивиться тому, що хоче щоб ти була його. Це і дурню зрозуміло. Я скажу тобі чесно: тебе в школі недолюблюють майже всі дівчата.  І це не тому, що ти поїхала, а потім повернулася, а тому, що тепер увага всіх юнаків зосереджена на тобі, - я з недовірою звела очі, а Тоня продовжувала. – Ти просто на це не звертаєш увагу, адже у тебе є хлопець. А от дівчата, хлопці яких почали задивлятися на тебе, не дуже радіють твоєму поверненню. Ти приваблива дівчина, розумна, недоступна для всіх, а в поєднанні з тим, що рік провела у столиці, стала серед місцевих справжньою зіркою. Після твого від’їзду Максим Олександрович ще довго ставив у зразок твої роботи. Та й  хлопець в тебе не місцевий, ще й такий гарненький, але чомусь все дісталося тобі. Признаюся, що я раніше теж тобі заздрила, але друзі розповіли про твоє здоров’я і я змінила свою думку… Вибач. Але всі навкруг знають про те, що ти хворієш, дехто співчуває, а інші – радіють.