18

Для кого мій від’їзд і був трагедією, так це для Іванни, ми так звикли одна до одної, що лише думка про  те, що вже не побачимося викликала сльози. Ми домовилися, що вступати до ВНЗ будемо разом, а поки-що задовольнятимемось розмовами по телефону та у соцмережах.

Додому я поверталася сповнена сил, надії та бажання швидше відправитися назад у столицю. А ще я хотіла вмовити батьків і запросити Іванну пожити у нас на літо. Як не дивно, батьки погодилися. Навіть, зраділи, коли я із захватом розповідала про супер-подругу, яка не дала мені тужити в центрі. Я боялася одного – що батько Іванни не відпустить неповнолітню дочку саму у Богом забуте місце, десь на окраїні Вінниччини. Та я знову помилялася, чоловік довів свою «любов» до доньки, коли, не спитавши навіть адреси проживання, відправив дівчину до мене. Ніколи не зрозумію людини, яка змогла відмовитися від власної доньки. Мені було жаль Іванну, я знала, що їй дуже болить таке відношення, але дівчина вміло все приховувала.

Мої ж рідні, одразу полюбили дівчину. Того літа ми жили разом в моїй кімнаті, слухали музику, ходили на річку. Очікувати на Матвія стало не так сумно, як було раніше. А хлопець приїздив ненадовго і ті зустрічі стали якимись холодними, вимушеними.

− Що коїться між нами? – запитала я якось Матвія, не приховуючи свого незадоволення. – Якщо ти стомився від мене, то так і скажи, адже мені не дуже приємно бачити на побаченні кислу посмішку замість щирої усмішки, відчуженість замість обіймів.

− Правду кажучи, я …заплутався! – моє серце в очікуванні майже

перестало битися. – В мене, тобто в нас є проблеми.

Так все ж ніби добре було?! Чи мені так здавалося.

Ми мали багато замовлень, записали декілька пісень, але на сухому

азарті  далеко не виїдеш. Останнім часом, все менше репетицій, всі зайняті як не навчанням, то роботою, в Толі взагалі дівчина вагітна…

Сказати, що я була рада це чути, я не могла, але все ж я з полегкістю видихнула і, заплющивши очі, вперлася головою до плечей Матвія. Хлопець зробив велику паузу, намагаючись зрозуміти мою реакцію. І тут його «осяяло»:

─  О, Боже! Надю! Як ти могла таке подумати? Між нами все добре. Мене просто гнітить ця ситуація з гуртом. В нас немає продюсера, а в сучасному шоу-бізнесі без нього не обійтися. Власні кошти вкладати ніхто не хоче, та я й сам вважаю, що двадцятирічному хлопцю вже потрібно мати стабільну серйозну роботу, а не вештатися по підвалах.

─  Тобі ж ще немає двадцяти!  Звідки такі думки?

─  Є в мене одна знайома, яку я сильно кохаю. І вже через рік хочу, щоб вона жила зі мною. А чоловік повинен забезпечувати свою сім’ю, тому й такі думки.

Я була збентежена такими словами, навіть налякана трішки. Мені лише шістнадцять, а я вже роздумую над тим, як буду жити з Матвієм. Лише він. І я. Ми. Хлопець зрозумів, що я здивована і настрій різко погіршився, тому вирішив перевести тему розмови в інше русло:

─  Це все потім! Я хотів би навідати твоїх батьків… - якось непевно сказав Матвій і я одразу зрозуміла, що він щось приховує. Зазвичай, йому не потрібно було мого схвалення чи дозволу – Матвій просто заходив і спілкувався з моїм татом, вітався з мамою, пив чай. А тут…

─  Не буду тягнути! Так, як через два тижні моє день народження, а я не зможу приїхати сюди, то в мене виникла шалена ідея – я хочу, щоб ти поїхала зі мною в Київ на декілька днів, - Матвій дивився мені в очі і, певне, очікував істерику, крики. Та я інколи вмію здивувати:

─  Та я й не проти… Але ти забув, що в мене зараз гостює Іванна. І  тому я думаю, що нічого не вийде.

─   Візьмемо подругу з нами. Вона точно не буде проти порозважатися.

─  Я не знаю… Спробуй  поговорити, але сильно надійся.

─  Мені зараз потрібна лише одна Надія,- хлопець міцно пригорнув мене до себе і ніжно поцілував.

Не знаю як Матвію вдалося вмовити моїх батьків, та вже після двогодинної лекції на тему «Як себе повинна поводити дівчина», двотижневих настанов, щодо стану мого здоров’я, ми з Іванною їхали поїздом у столицю. Як і гадав Матвій, подруга була у захваті від такої можливості «зустріти собі столичного кавалера», а я лише раділа, що змогла ощасливити одразу двох близьких мені людей. Та ні, не двох – я неодмінно повинна зустрітися з Сонею та Денисом, які так і не приїздять в наші краї, а працюють все літо не покладаючи рук. Матвій зустрів нас на вокзалі, звідки ми одразу поїхали в гуртожиток хлопця, де він домовився про кімнату на тиждень «студенткам-абітурієнткам». Поселившись ми поїхали на набережну Дніпра, де до нас приєднався Олег. Матвій все гарно спланував, адже хотів залишитися зі мною наодинці, а тому запросив друга скласти компанію Іванні. Та захвату в очах Олега я не бачила, навіть більше, коли Матвій відправляв друзів погуляти окремо, хлопець провів пальцем по горлу, пригрозивши другу в скорій розправі. Але юнак і виду не подав свого невдоволення при Іванні, за що я його почала поважати ще більше.

До дня народження хлопця залишилося зовсім небагато, тому мені стало цікаво, де і як ми будемо святкувати. Так, як гуртожиток був не найкращим варіантом, а підвал був занадто тісним, Матвій вийняв залу клубу, в якому вони часто грали гуртом. До десятої вечора ми могли користуватися ним, а вже після відкриття клубу  ми будемо не одні. Та і цього нам буде достатньо.  Вечір перед святом я провела у кімнаті Матвія, який знову відправив свого друга в кіно з Іванною. Ми лежали на ліжку і мовчали. Матвій взяв мою руку в свою і наші пальці сплелися. Стало так приємно і я ще міцніше пригорнулася до хлопця. Мені хотілося проводити так кожен вечір – спокійно, тепло, безпечно.