17

Я помилилася, коли вважала заклад, в який мене помістили звичайним санаторієм. Якщо забрати всі пігулки, препарати, процедури у лікарняних корпусах, то це був прекрасний навчальний заклад з постійним перебуванням. Майже кожен день пацієнта цього центру був поділений на три етапи. З сьомої по десяту години дня був сніданок та ранкові процедури, з одинадцятої по п’яту  - навчання, а згодом – спорт. Між цими етапами була година вільного часу.  Все, що відбувалося з пацієнтом з дев’ятнадцятої години вечора до сьомої ранку, а також у вихідні,  було розписано у договорі, якому заключали батьки і де віталися всі побажання клієнтів. На території центру був басейн, спортивний майданчик, сад,  бібліотека та багато корпусів, які виконували різні функції. Очікуючи на  будівлі у дизайні «часу Леніна», я була здивована досить новим спорудам, побудованими за сучасними вимогами та стилем.

Все було б нічого, якщо б я не знала в яку «кругленьку суму» обходиться батькам моє перебування тут. Дізналася про все випадково – ознайомлюючись з правилами, що прописані в договорі. До речі, про правила. Я мала змогу покидати стіни центру з 19:00 по 21:00 в будні і з 11:00 по 22:00 у вихідні, за умови, що мене будуть супроводжувати батьки, або ж Матвій. Навідувати мене могли у той же час всі, хто має документ, що підтверджує особу відвідувача. Телефоном та ноутбуком дозволено користуватися, але лише у відведених для цього місцях – кімнатах відпочинку, бібліотека, сад та інші. У кімнатах ми жили по двох і були розділені на жіноче та чоловіче крило, яке сполучалося великою кімнатою відпочинку. Планування було однаковим на всіх шести поверхах спального корпусу, але на кожному поверсі проживали діти приблизно одного віку.  Заборон у «Життя+» (назва центру)  було не менше, ніж дозволено: не пропускати процедур та уроків, після 22:00 не шуміти, не відвідувати крило протилежної статі, не виходити за межі центру, не покидати корпус без дозволу наглядача…і ще багато в цьому дусі. Але мені, як не дивно, одразу все сподобалося.

До речі, саме в цьому центрі я познайомилася з Іванною. Вона була моєю надоїдливою сусідкою, яку я зразу не дуже полюбила. Дівчина завжди запізнювалася на процедури, інколи і взагалі їх пропускала, на уроках з’являлася дуже рідко, а коли і відвідувала їх, то завжди влаштовувала комедії. Ми довгий час не розмовляли, Іванна часто проводила час у хлопців, де нам категорично заборонено знаходитися, а одного разу притягла до нас у гості цілу компанію. Я не знала чому їй все сходить з рук і чому її покарання закінчується лише усним наганяєм. Все стало ясно, коли дівчина почала палити, та ще й не деінде, а у нашій кімнаті. Декілька раз зробивши зауваження про те, що мені не приємний запах диму, і отримавши лише добірну лайку у відповідь, я покликала наглядача. В результаті – мене з Іванною відправили прибирати підсобне приміщення. Круто!

─  І чого ти добилася? – злісно прогарчала Іванна. – Мене все-одно не випруть звідси! А знаєш чому?

─  І чому? – запитала я в тон дівчини.

─  Не твоє собаче діло, принцеса!

На цьому наш на диво «довгий» діалог закінчився, так і не почавшись. Того дня, як було потрібно відбувати покарання, я мала зустрітися з Матвієм. Тому, не покладаючи рук, все ще з надією встигнути на побачення, я взялася за роботу. А от Іванна вирішила, що робота не для неї, тому, вилізши на один із найбільших ящиків і заткнувши вуха навушниками, мирно споглядала за моїми «потугами». Час невпинно йшов, а я ще й половину роботи не зробила. Все було б добре, якщо б ми працювали разом, та напарниця і думки не мала допомагати. Я не стрималася і підійшла до Іванни. Різким рухом вирвала навушники:

─  Що з тобою не так? Ніби, нормальна дівчина, а поводиш себе як справжнє стерво! Хіба так важко допомогти?

Іванна підірвалася зі свого місця і стала впритул біля мене:

─  Чуєш, які претензії? Ти заварила цей «чифір» - тобі і його «сьорбати»! І, так! Я не нормальна! Мене бісиш ти, твоя «правильність», цей тупий заклад і все, що з ним зв’язує, - дівчина почала наступати на мене, тикаючи пальцем між очі. – Та ти ж взагалі нічого не знаєш про мене, про моє життя, та і зі своїм не можеш впоратися.

Слова Іванни сильно зачепили мене. Я вже декілька років борюся за нормальне життя, за те, щоб просто жити, а тут…

─  Так,я нічого про тебе не знаю! Та і ти не вправі говорити  те, про що й гадки не маєш , - клубок чогось гіркого застиг у горлі і я вже мало не плакала.

Дівчина різко відвернулася від мене і я почула як вона схлипнула. Іванна плакала… Я вже пожаліла за свій порив і, наблизившись до дівчини, легенько обійняла її.

─   Я цілком здорова, - тихо промовила Іванна, = сюди мене запроторив татусь, якому я заважала влаштовувати особисте життя, але ж лише рік минув після смерті мами. Невже не можна було трішки зачекати з одруженням?! – в цих словах було скільки болю, скільки страху, що я ще більше картала себе за цю розмову.

Якщо вже розпочалася така розмова, я вирішила сказати дівчині те, в чому довго боялася признатися сама собі:

─  А я помираю… Якщо мені найближчим часом не знайдеться серце, то мене просто не стане. І замість того, щоб бути зараз з людиною, яку безмежно люблю, яка дає мені віру в краще, я підмітаю це місце і рюмсаю з дівчиною, на яку чекає довге і щасливе життя.

Іванна повернулася до мене і в її очах я побачила щире співчуття. Звичного жалю, якого я бачу в очах оточуючих, там не було. Лише співчуття. Дівчина міцно обійняла мене.