15

 Прийшла весна. І принесла вона за собою море клопотів: підготовка до іспитів, додаткові заняття у репетиторів, літературний клуб, домашні турботи. За безліччю справ я зовсім забула про своє здоров’я. Все частіше пропускала прийоми ліків, рідко відвідувала лікаря, перевтомлювалася. Батьки були заклопотані рутиною, тому вони теж обходилися моїм «Я прекрасно себе почуваю». Та ось мій «мотор» був явно проти мене. У кінці  березня я знову потрапляю до лікарні, але тепер видужувати я не поспішала. Категорично відмовившись розповісти про свій стан Матвію, я попередила друзів, що перестану з ними спілкуватися, якщо хтось обмовиться. І Денис, і Софія мовчали. Але все далі ставало важче приховувати правду від Матвія. Я стала уникати довгих розмов, відеодзвінки стали і взагалі під забороною.

Хлопець розумів, що я віддаляюся, але причиною вважав зовсім інше. Софія не раз згадувала, як Матвій випитує в Дениса, чи не з’явився в мене хто. Подруга благала все розповісти хлопцю, але я, по невідомих мені причинах, не могла цього зробити. Я боялася відволікати його від навчання, музики, від життя здорової людини.

За декілька тижнів, стан мій не змінився. Головне було те, що він не погіршувався. «Поки що, стабільність для нас є найкращим результатом», - говорив Валерій Миколайович. Як і завжди лікар радив більше позитивних емоцій, але не можна змусити людину радіти тоді, коли вона і їсти відмовляється. Батькам стало ще важче. Нове лікування обходилося ще дорожче, тому коштів катастрофічно не вистачало. До того ж, молодший брат Сашко був ще досить малим і теж вимагав турботи та догляду. Батько влаштувався на ще одну роботу, тому моїм гостем був дуже рідко. Мама теж працювала, але весь вільний час займав Сашко. Я не ображалася на рідних, але при поодиноких зустрічах не могла їм вилити душу.

Соня була зайнята навчанням, хоча намагалася багато часу проводити зі мною, через що забувала про Дениса. Хлопець теж мене навідував, але все частіше вмовляв розповісти про мій стан Матвію. Мені ставало лише гірше, адже я не могла ніяк наважитися зізнатися.

Хотілося, щоб мене підтримала така людина, яка не буде тиснути на мене, яка поговорить зі мною про все і ні про що. І така людина знайшлася.

За пів року існування нашого літературного клубу, ми стали однією командою, друзями. Спочатку і їм я нічого не сказала про свій стан, просто попередила, що поки не маю змоги відвідувати зустрічі, але школа наша невелика і вже скоро друзі дізналися, що я в лікарні. Спершу мене навідав Максим Олександрович, який так і залишився працювати у нашій школі. Він розповів, як всі засмутилися моєю хворобою і вже розписали чи не кожен день, щоб навідати мене. Я була дуже зворушена такою увагою. Я давно не відчувала себе частиною команди і була дуже вдячна вчителю за надану таку  можливість.    

Вже наступного дня мене навідали дівчатка-десятикласниці Віка та Настя, які були дуже прихильними до мене з першого дня мого приходу на літературний вечір. Потім прийшла Оля та Вадим, Ніка, Наталя… Але частим гостем у мене став Сергій. Хлопець навчався у десятому класі, був тихим, спокійним, над ним часто насміхалися хлопці за те, що він носив окуляри та відвідував наш клуб. Та я знала точно – Сергій міг за себе постояти, просто не вважав бійку вирішенням всіх проблем. Його чорняве волосся і такого ж кольору очі створювали контраст з  по-дитячому милим обличчям та повнуватим, як на свій вік, тілом. Тільки той, хто чув поезію хлопця, знав скільки сили має цей, на перший погляд, ніжний хлопчина. Його вірші були сильними, вільними, просякнені любов’ю до рідної країни. Сергій не раз говорив про те, що закінчивши школу обов’язково піде на службу в армію, захищати Батьківщину.  

Майже кожного дня юнак навідував мене. Приносив гостинці,вирвані на сусідській клумбі квіти, читав мені свою поезію, веселив. Часом тягнув свій старенький ноутбук з комедіями, які ми разом переглядали. Якось, за таким заняттям нас застала Соня. Її грізний вигляд і схрещені на грудях руки дали мені зрозуміти, що повчальної лекції вже не уникнути. Щоб не погіршувати ситуацію, Сергій вирішив нас покинути.

 ─ Так мучить спрага. Напевно, збігаю я в магазин, - розгублено прохрипів хлопець і швидко залишив палату.

Як тільки за Сергієм закрилися двері, Софія пішла в наступ:

─ І що тут відбувається? Комар найнявся доглядальницею?

─ Сонь… це не те, що ти думаєш.

─ Майстренко, я думаю те, що бачу. А бачу я закохані очі хлопця, якому ти чомусь даєш надію, - подруга звернулася до мене на прізвище, тому я зрозуміла, що розмова стає все серйознішою.

─ Він просто друг, підтримав мене, коли… - запиналася я, намагаючись виправдатися, хоча не зобов’язана цього робити.

─ Коли що? Коли ти нічого не розказала людині, яка тебе кохає, яка знає тебе з малечку і хвилюється за тебе? Тоді!? – Софія майже кричала. ─ Надю, Матвій з розуму сходить, не розуміючи, що з тобою відбувається. Якщо ти хотіла його не тривожити, я тебе розчарую – в тебе нічого не вийшло. Вчора він телефонував до Дениса і був вже не дуже тверезим. Скаржився, що відчуває себе чужим для тебе, що майже впевнений в тому, що ти маєш іншого. Як ти не розумієш – правда відкриється? І тоді постраждають не лише ваші відносини з Матвієм,але і його дружба з Денисом. А ти зараз думаєш лише про себе. Навіть Сергія ти жалкуєш. Неозброєним оком можна побачити, як він ставиться до тебе, а ти даєш цим залицянням зелене світло. Отямся на кінець і зроби правильний вибір, - не чекаючи моєї відповіді, Софія покинула палату та залишила мене на одинці зі сумними думками.