14

Матвій зателефонував  лише тоді, як поселився в гуртожиток і його рідні поїхали додому. Розказав, що у нього чудовий сусід, звати його Олег. Він вивчатиме інформаційні технології, але доля сама їх звела – Олег грає на ударних інструментах. Я одразу подумала, що часу на мене у хлопця тепер ще буде менше. А на що я розраховувала? Матвій не знайде друзів у столиці? Така людина притягує до себе, з ним легко спілкуватися, а я … я далеко.

─ Я сумую за тобою, Надю. Вибач за вчорашнє. Це були давні образи, які я давно пережив, а от Карімов ніяк не міг пробачити.

─ Звісно, мені було неприємно, але це можна пережити. Давай не будемо більше згадувати цей інцидент.

Матвій хотів ще щось запитати, але не став.

Перший тиждень ми весь час спілкувалися – дзвінки, повідомлення, відео. Матвій знайшов роботу офіціанта в одному з нічних клубів міста. Я не була задоволена таким вибором хлопця та нічого говорити йому не намагалася.

З початком вересня,часу для спілкування стало менше. Матвій звикав до університетського життя, а я взялася серйозно до навчання. Для мене дев’ятий клас мав стати випускним, тому я весь вільний час приділяла книгам.

Матвій працював, тому не міг приїхати раніше середини жовтня. Навчання йому теж подобалося. Він із захватом розповідав про відомих біологів-професорів, які викладали в університеті, про лабораторію, досліди. Вихідні від роботи дні,  Матвій проводив в товаристві Олега та його друзів-музикантів. А от розмови зі мною ставали все коротшими і зазвичай закінчувалися: «Ми тут з Олегом…»,  «Я зараз не можу говорити…», «Знову клієнти…», «Вибач, поспішаю…», «Маю багато справ…», «Незаплановані справи..» та інші. Скажу чесно – я ображалася і так сильно, що почала злитися на Матвія. Соня кликала гуляти, але я не хотіла заважати їм з Денисом. Лише у школі я могла пожалітися подрузі, вона ж у відповідь лише розводила руками:

─ Надь, а ти як думала? Відносини на відстані завжди важкі і рідко добре закінчуються.

Від розмов з подругою легше не ставало. Серед однокласників я більше друзів не знайшла, тому мій вільний час займала бібліотека і книги. У моєму житті все не було так яскраво, як у Матвія, але наприкінці вересня сталося дещо цікаве. Наша вчителька української літератури сильно захворіла (але це не добра новина – я її любила), а на заміну до нас прийшов молодий вчитель, який лише недавно закінчив університет, Максим Олександрович. Він був високим, чорнявим, карооким і мав приємні риси обличчя. Завжди одягнений у темні брюки та світлу сорочку, носив окуляри,що вигідно підкреслювали худорляві скули. Майже всі дівчата мліли при появі вчителя. В моєму класі половина дівчат почали «обожнювати» літературу і перед уроком фарбували губи. Мене ж цей фарс неймовірно дратував, адже тепер уроки стали схожими на проект «Холостяк», де купка малорозумних дівиць борються за увагу чоловіка. Добре, що Максим Олександрович не звертав увагу на них, а сумлінно ставився до виконання своїх обов’язків. Його уроки були змістовними та новими для нас, для мене. Я з захватом готувалася до кожного уроку. Вже після першого творчого завдання, вчитель відмітив мою роботу та запросив відвідати вечір поезії, який проводив разом з учнями десятого та одинадцятого класів. Я була дуже рада, а однокласниці спопеляли мене заздрісними поглядами.

Вечір поезії був незвичайним. Максим Олександрович за декілька тижнів знайшов у нашій невеликій школі десяток справжніх талановитих старшокласників. Ми по-черзі читати поезії відомих українських поетів, потім обговорювали їх та декламували свої улюблені. Я була здивована, що серед тих людей, які навчаються в нашій школі, знайшлися справжні поціновувачі літератури. Під кінець вечора, Максим Олександрович запропонував бажаючим прочитати власну поезію, якщо ми таку маємо. Хвилинне мовчання порушила я:

 ─ А можна коротеньке?

─ Так, звісно.

Я піднялася і зачитала:

─  Краплями осені пахнуло пізнє літо.

На березі річки стояли і ти, і я.

Куди? Ти скажи, куди все подіти?

І як же забути  прощання того ім’я?

Тишу порушив вчитель. Він першим почав аплодувати, а за ним і всі присутні.

─ Молодець, Надіє. Гарно, - сказав Максим Олександрович, коли я сіла на місце.

─ Дякую, - відповіла я.

Після зустрічі, вчитель запропонував мені і далі відвідувати літературні вечори двічі на тиждень і взяв обіцянку, що я покажу йому всі свої напрацювання .  Я була дуже рада, що маю змогу відкритися і бути вільною серед однодумців.

Матвій теж радів за мене, але все рідше про це говорив. Приїздити хлопець мав в кінці жовтня –  на день народження матері. Я його з нетерпінням чекала, маючи надію, що хлопець зможе виділити час для мене. Настав день приїзду, а коханий все не телефонував. Я хотіла його зустріти на вокзалі, але і гадки не мала коли він прибуде. Можна було й самій зателефонувати, написати, але ж як гордість? А як же перевірені віками правила, що чоловік має робити крок першим, що чоловіку не можна нав’язуватися, що саме чоловік відповідає за свої слова? Я не могла їх порушити! І до біса всі сучасні «рівності» чоловіка і жінки! Я хотіла вірити у кохання з книг, у кохання на відстані, у кохання на все життя…у взаємне кохання раз і назавжди.

Матвій подзвонив наступного дня.