11.

Літо справді стало найкращим у моєму житті. Планувати відпочинок з Матвієм-хлопцем виявилося ще цікавіше, ніж з Матвієм-другом. Хоча багато часу у юнака займала вступна кампанія, ми намагалися бачитися частіше. Після подачі документів до ВНЗ, Матвій  декілька тижнів гостював у тітоньки Віри, яка була дуже рада нашій парі.

─   Я ще малими вас бачила парою, - часто говорила старенька, а ми лише сміялися у відповідь.

День народження Матвія ми теж святкували разом, дома у тітки. Була ще з нами одна «скажена» парочка – Денис та Соня. Чому запитаєте «скажена»? А тому, що не було дня, коли б вони не посварилися. Соня показово втікала і грозилася покинути Дениса, а він, натомість, доганяв та вимолював прощення. Як результат – вони знову разом. Мене веселила така «грайливість» у стосунках, але свій затишок ні на що не проміняю.

Регулярне виконання настанов лікаря та відчуття повного щастя значно покращили мій стан. Лікар навіть похвалив мене та  наказав так і далі рухатися.

Літо пройшло… ні, не пройшло, а пролетіло занадто швидко. Прийшов час прощатися. Матвій мав високі бали в рейтингах і без перешкод вступив на факультет біотехнологій  Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Стати науковцем – мрія хлопця ще з дитинства, а у старшій школі  - ціль.  І  любов до музики та до байків ніколи не заважала у її досягненні.  Для мене це було недосяжним результатом, але я дуже раділа за Матвія. Батьки хлопця були не в захваті,що син захотів жити у гуртожитку, а не в орендованій ними квартирі, але Матвій твердо вирішив більше не користатися допомогою батьків.

─   Я планую в столиці не лише навчатися, а й знайти підробіток, - ділився Матвій. – До наступного року чекатиму тебе, а потім вже вирішимо як нам бути.

У мене були не такі глобальні мрії. Закінчивши 9 клас, вступатиму до педагогічного коледжу, а згодом – університет. Не забувала я і про свою мрію – стати відомим поетом. Часто поповнювала скарбничку творів все новими і новими віршами, вивчала сучасний стан літератури в Україні, спілкувалася в тематичних спільнотах з творчими молодими людьми.

Крім мене, звичайно, у Матвія була ще одна любов. Любов Матвія до музики пов’язувала нас ще більше. Нам, двом протилежностям, творчість стала островом, на якому все зрозуміло для обох. Я любила слухати про досліди, про створення нових ліків, про генетичні дослідження…, але приємнішим було не лише слухати, а й підтримувати діалог.

Ще залишалося два тижні до початку навчання, а Матвій вже був вимушений від’їжджати. Останній день «нашого» літа ми вирішили провести вдвох. Я мала подарунок для Матвія і ще з самого ранку почала готуватися до зустрічі. На душі було якось неспокійно, але я все списала на майбутнє прощання. Сумувати я не хотіла, або просто не могла показувати це Матвію. Він дуже хвилювався через відстань, а я вирішила, що хоча б хтось з нас має бути зібраним.

Хлопець приїхав вчасно. Весь такий щасливий, усміхнений чекав мене біля байка. Одна рука була заведена за спину і, як тільки я наблизилася, переді мною з’явився букет соняхів.

─   Побачивши їх, я не міг втриматися і не порадувати своє Сонце, - замість вітання промовив Матвій і, вручивши букет, поцілував мене у щоку.

─   Дякую! Вони прекрасні.

─   А ти – краща! – сьогодні юнак був надзвичайно романтичним. – Нам варто вирушати. Сьогодні в мене на тебе великі плани.

 Таким словам я лише усміхнулася, і, одягнувши шлем, всілася позаду Матвія. Ми їхали у місто. Відвідавши парк розваг та зробивши безліч фото, ми  ходили в кінотеатр  на прем’єру нового фільму. Про що був фільм, я так і не зрозуміла, адже, весь час ніяковіла від поглядів  Матвія. Весь сеанс він тримав мене за руку і погладжував її, хвилюючи мене ще більше.

Перекусивши у нашому улюбленому кафе, ми поїхали в напрямку дому. Я згадала, що так і не вручила подарунок. І, коли ми направилися на «наше» місце, я була задоволена – підходящого випадку  годі й чекати. На диво, таке «ласе» місце біля річки не було зайняте. Більше того, під’їхавши ближче, я розгледіла під пологою вербою розстелений плед, корзину для пікніка та гітару. Я була в захваті. Сьогодні відчуваю себе героїнею фільму.

─   Подобається? – запитав Матвій, коли ми підійшли ближче.

─   Дуже! – промовила захоплено я і обійняла міцно руку  хлопця , якою він мене тримав.

Ми присіли на плед і Матвій, не дозволивши мені допомогти, прийнявся сервірувати наш «стіл». При цьому він накинув собі на руку рушничок, як роблять офіціанти, і звертався до мене «міс Надіє». Ми сміялися, жартували, їли бутерброди, співали, а коли стемніло, Матвій розпалив вогнище і ми смажили зефір. Скажу вам, неймовірна гидота. Коли ми відкусили по шматочку, декілька секунд дивилися один на одного, а потім почали сміятися. Я вирішила, що саме час для подарунку.

─   У мене є дещо для тебе, - погляд Матвія став серйознішим, а я дістала з рюкзака невеличкий пакунок. Поки Матвій розпаковував його і дякував, я хвилювалася – боялася, що подарунок не сподобається.

Я не згадувала, але ще з дитинства ми з Матвієм любили фотографуватися на згадку. Всі наші «визначні» події ми відзначали світлинами. І я, зібравши разом всі наші фото, виготовила альбом, в якому під кожним знімком був спогад. Весь вміст альбому був складений хронологічно, можна простежити всю історію наших відносин. Матвій захоплено гортав сторінки альбому. Ось тут ми зовсім малі – наше перше літо (фото з радістю дала тітонька Віра), а ось ми вже катаємося на велосипедах біля річки. О, а тут я розбила носа і зі всіх сил намагаюся прикритися від фотоспалаху. На наступному фото розмальований маминою губною помадою сонний Матвій. Я в лікарні, ми у парку, ми в кафе, ми на байку, ми з Софією та Денисом, ми на випускному, я з тією повітряною кулькою, Матвій з гітарою, ми цілуємось… Світлин було дуже багато, добре, що ми не забували зробити фото – тепер закарбуємо ці митті назавжди.