8. продовження

─   З цього моменту, ти – моя дівчина. Офіційно, - промовив Матвій,  дивлячись мені в очі. Після чого відклав гітару та обійняв мене.

Не знаю, чи відчували ви себе коли-небудь залежними, але я була впевнена, що більше всього на світі мені потрібен був Матвій. Більше того, я знала, що і він без мене не може. Ми стали Всесвітом один для одного. У наших відносинах було багато дитячості, ніжності, турботи, довіри та взаємодопомоги, що протиставлялося  грубим, вульгарним, різким відносинам наших однолітків. Ми  оберігали один одного, ніби знаючи про те, що станеться…

Я більше не боялася відстані, яка мала через чотири місяці розділити нас. Все, чого я бажала – бути поряд, коли в мого хлопця! здійсниться все задумане. Чекаючи на результати ЗНО, я хвилювалася більше за Матвія, та й побачивши результати, я раділа більше за нього.

Все ближче до випускного вечора, Матвій ставав сумнішим. Якось він сказав в слухавку:

─  Я не зможу без тебе… - моє серце на секунду завмерло, - відстань знищить нас. Я довго думав про це і вирішив зачекати ще рік, а потім буду вступати до ВНЗ…

─  Навіть не думай, - перервала я його, - ти маєш гарні успіхи і, залишивши зараз свою мрію, будеш у програші. Нічого страшного немає в тому, що ми будемо бачитися рідше. Ми й так не часто в змозі  зустрічатися. Чи ти не довіряєш мені? І думаєш, що тільки ти поїдеш, я знайду собі іншого?

─  Та ні…

─  Чи ти у собі сумніваєшся? – з пересторогою вимовила я.

─  Ти що? Ні, звісно. Я боюся, що в мене буде менше часу на тебе. Що я не зможу зосередитися на навчанні, а буду лише думати про те, як ти. Мені зручніше бути за півгодини їзди від тебе. Так безпечніше…

─  Я теж боюся. Боюся, що через мене країна втратить визначного біолога, - уже жартувала я, - ти мене розчаруєш, якщо цього року не станеш студентом.

─  Я подумаю..

─   Ніяких роздумів. Ти будеш цього року у розвідці студентського життя. А вже через рік я приєднаюся до тебе.

─   Життя покаже.

─  Не говори так, ніби тобі за тридцять, - Матвій засміявся.

─  Ти мене чекаєш завтра?

─  Я тебе чекаю завжди.

─  Тоді завтра поговоримо. Солодких снів.

─  І тобі.

Тієї ночі я все думала про те, яким би було моє життя, якщо ми не зустрілися ще в дитинстві. Якщо б Матвія не кинула Олена, якщо б я не захворіла. Але все це сталося. І єдиний вихід –  грати за сценарієм, який нам склала Доля. За кожен подарунок, що від неї отримала, я дорого платила. Тому, бувши зараз такою щасливою, я боялася відплати .

Наступного вечора приїхав Матвій. Я пропонувала прогулянку, але натомість отримала дещо інше.

─  Твої батьки дома? – промовив Матвій.

─ Таак, - протягнула я. – А що?

─   Мені потрібно дещо запитати в них.

─   Матвію, ти лякаєш мене.

─   То мені можна зайти?

─  Проходь…

Ми зайшли в дім. Я почала дуже хвилюватися, адже знала, що батьки недолюблюють Матвія. Вони, м’яко кажучи, проти наших відносин.

─  Добрий вечір, - привітався юнак та простягнув руку для привітання спочатку батьку, а потім матері,  – Володимире Петровичу, Ольго Вікторівно, я хочу запросити Вашу доньку супроводжувати мене на випускному вечорі.

Мої рідні дивилися на мене, а я не відводила погляду з Матвія. Його рішучість  танула від незручного мовчання.

─   Я так зрозумів, моя донька це також чує вперше, - ствердно мовив тато, а Матвій у відповідь лише кивнув головою.  - Похвально! Можливо, продовжимо розмовою за чашкою чаю?  - запросив батько. І ми всі разом пройшли до вітальні.

─  Олено, зроби нам чаю. А ти, доню, допоможи матері. Я хочу поговорити з цим сміливцем.

На цих словах я залишила чоловіків розмовляти і, взявши маму під руку, потягла її на кухню.

 ─ І що це таке?! – було першим, що сказала мама.

─   Ти ж чула все, - різко промовила я.

─   Він не подобається мені. І тобі ще зарано гуляти хтозна з ким до ранку.

─   Його звати Матвій…

Мама більше нічого не говорила. Заваривши чай, ми пішли у вітальню. Матвій та батько обговорювали мотоцикли і явно були раді спілкуванню.

─  О, дівчатка прийшли, - промовив тато.  – Я тут вирішив дати згоду юнаку, але тепер потрібне схвалення Олени та самої Надії. Можливо моя дочка не згодна.

─  Я згодна! – викрикнула я, здивувавши своєю реакцією всіх.

─   Від мене вже мало що залежить, але я скажу все-одно – я не в захваті, - в’яло промовила мама, але сперечатися з нами не виявила бажання.

Ми ще посиділи з батьками годинку, а потім пройшли до моєї кімнати.

 ─   Чому ти не попередив мене? Я хоча б батьків приготувала. Вони мене завтра розіпнуть, - я обхопила голову руками і сіла на ліжко.

─   Та все буде добре, - Матвій сів біля мене і обійняв, - з батьком ми мову знайшли. Ще залишилася мама, але й для неї я готую сюрприз.

─    О, я вже боюся.

─   Чому ти так здивувала, коли я запросив тебе? Ти думала що я зможу бути всю ніч сам? Чи взяти якусь іншу дівчину?