6.

Все літо ми не спілкувалися з Матвієм. Він просто зник. Ні, не просто, він поїхав закордон. Я слідкувала за його життям у соцмережах, але з його боку не бачила жодних намагань спілкуватися зі мною. Спочатку, це стало для мене справжнім випробовуванням, адже кожної хвилини виникало бажання набрати його номер, або ж написати повідомлення. Але з кожним днем ставало все легше  і я просто викреслила Матвія зі свого життя. З головою занурилася в навчання, вступила до літературного угруповування, багато читала, проводила час з Сонею…

Наприкінці літа сталася подія, яка поставила мій світ з ніг на голову.

Разом з мамою я проводила не так багато часу, як інші мої  ровесниці. Я не обговорювала з нею хлопців, не розпитувала про секрети макіяжу, не обмінювалася плітками і не ходила разом з нею на шопінг. Виключенням можна було назвати час приготування до школи.

Саме одного серпневого «дня шопінгу» з мамою, після відвідин чи не всіх крамничок районного центру, я відчула незвичайний біль у грудях. Світ у моїх очах почав йти обертом, мені здавалося, що я не можу дихати, біль у грудях перетворився на справжній вогонь. До мене підходили люди, щось запитували, але я вже не чула їх, повіки стали важкими і я провалилася в пітьму.

Перше, що я почула – дістаюче «пі-пі-пі-пі» якогось апарату, наче у лікарні. Відкривати очі було важко, але чомусь дуже хотілося. Припіднявши повіки, мене засліпило яскраво-біле світло, а на обличчі був незрозумілий предмет. Мені потрібно було ще декілька хвилин, щоб зрозуміти – я таки в лікарні, на обличчі киснева маска, а на руках багато різних трубочок. Біля вікна на кріслі спала мама, вона ніби стала старшою з моменту, коли я її бачила в крамниці.

Сказати, що я злякалася – це нічого не сказати. Найбільш цінним у житті я називала здоров’я, а тут така халепа.

─ О, доню, ти прокинулася, - почувся радісний голос матері. Вона швидко підійшла до мого ліжка. – Як ти нас налякала, сонечко, ми думали, що втратили тебе, - на очах мами з’явилися сльози і вона міцно обійняла мене.

Все, чого я хотіла, це дізнатися що зі мною сталося. Але так не зумівши допитатися про це маму (та і не маючи сил), я вирішила зачекати приходу лікаря. Довго чекати не прийшлося. Лише закінчилася «проповідь» мами, як до палати зайшов високий статний чоловік років п’ятидесяти в білому халаті та з папкою паперів.

─ Доброго дня, юна леді! Радий бачити, що Ваш стан покращився. Ми довго боролися за Вас, але тепер можна чекати лише на краще!

─ А який мій діагноз?

─ Я очікував спочатку хоча б на «Дякую», а вже потім…

─ Вибачте, я дуже Вам вдячна. Просто мені ніхто не каже нічого і я…так…

─ Я добре все розумію, але зараз Вам потрібно відпочивати, тому всі розмови ми відкладемо на потім, - я відразу зрозуміла, що батьки вже «обробили» лікаря і від нього я мало що почую, тому вирішила побути «хорошою дівчинкою» і, попрощавшись з лікарем та відправивши батьків додому, заснула.

Через декілька днів мене повинні були перевести з реанімації в звичайну палату, але мій стан раптово погіршився і я затрималась у відділенні інтенсивної терапії ще на тиждень. Мати з батьком чергували біля мене цілодобово.

Після одного з нескінченних оглядів, я була дуже стомлена і трішки дрімала. Очі мої були закриті, але все, що відбувалося навколо мене, я чула. В палату зайшов тато і мама відразу кинулася йому на плече.

─ Прогнози невтішні, потрібна операція, - тихо сказала вона, але через пустоту лікарняних палат я все почула… чітко і ясно.

─ Ми знайдемо вихід та будемо боротися. Ми ж маємо Надійку і не дозволимо щоб щось з нею трапилося,  - тато намагався підбадьорити маму, але я чула по голосу, що і йому було важко.

Що ж відчувала я? Сказати по-правді – повне невизначення. Я ніби знову переглядала одну з мелодрам і знала, що все закінчиться щасливо. І я не була головним героєм, а просто глядачем. Повне розуміння мого стану стало ясним наступного дня, коли  до мене навідався лікар без супроводу батьків.

 ─ Вітаю Вас, юна леді, - я усміхнулася, - вже засумували за мною?

─ Доброго дня! Вибачте, але хто ж сумує за лікарями? Я б краще ходила зараз до школи та робила все, що забажають батьки, лише б покинути це місце.

─  Дуже гарний початок! Я саме по цьому питанню до Вас. Готові вислухати мене? Але тільки серйозно прийміть мої слова, - я ствердно махнула головою. – Отже, у Вас виявленно недостатність мітрального клапана. Це хвороба серця, яка не притаманна людям такого юного віку. Але хочу заспокоїти Вас – поки що загроза минула, ми можемо готуватися до переведення у звичайну палату, а згодом і на виписку. Та я мушу попередити Вас – будь-яке хвилювання чи сильне фізичне навантаження призведуть до погіршення Вашого стану і наступного разу без операції не обійдеться. Ми призначимо лікування, а від Вас потребується повне виконання моїх настанов. Кожного тижня потрібно здавати аналізи і , зважаючи на результати, я буду призначати нам зустрічі.  Ще одним чинником Вашого одужання є позитивний настрій. Вас же звати Надія?! От-от, а як кажуть «Надія помирає останньою!» і Ви повинні впевнити себе в цьому. Не думайте, що Ви інвалід, хвора, чи ще щось типу цього… З такими діагнозами повноцінно живуть, закінчують школи, університети, вдало виходять заміж, народжують дітей, внуків… Головне – слідувати правилам. Та чомусь мені здається, що  мені не варто Вас вмовляти. Ви ж не хочете повернутися в мою обитель?