Якось вночі, я прокинулася від неприродного шуму за моїм вікном. Так, як я вважалася боягузкою, поглянути туди не насмілилася. Закутавшись щільніше в простирадло, я чекала поки все закінчиться. Раптом, тишу в моїй кімнаті розірвав звук вхідного повідомлення. Я миттю вхопила телефон у руки і прочитала:
«Ти не змінишся ніколи!
Я в тебе під вікном.
Виходь до мене, мала…»
Матвій
На серці відразу полегшало – ось хто виявися моїм «привидом». Без вагань я одягнулася та вислизнула непомітно із дому. Моє серце почало швидше битися, хвиля суму та захвату не давала, здається, дихнути. Я чекала на зустріч з Матвієм, але тінь образи нагадала про себе, і тепер до мого хвилювання додалося роздратування. Мої думки порушив до болю знайомий голос:
─ Ти завжди будеш боятися темряви?
─ А ти завжди будеш надовго зникати, а потім з’являтися пізно вночі?
Ми кинулися один одному в обійми і моя злість відразу зникла. Так. Я сумувала. Сильно. І я відчувала, що він теж радий мене бачити.
─ Чому ти тут так пізно?
─ Хотів тебе побачити.
─ Не верзи дурниць. Ми могли б і завтра побачитися. Я знаю, що повинно статися щось вкрай важливе, щоб ти приїхав.
Матвій взяв мене за руки і навіть серед темної ночі, лише при світлі місяця, я побачила в очах сум та біль.
─ Що сталося? – стурбовано запитала я. – Розказуй!!!
─ Давай поїдемо на «наше» місце. Я все розповім.
─ Їдемо.
Я всілася на байк і міцно обняла Матвія – не звикну ніяк до швидкості. Навіть через одяг, я чула як б’ється його серце, як він тривожиться. Мене мучили думки про те, що все-таки сталося. Я хвилювалася за Матвія, він завжди приходив мені на поміч, а тепер я не знаю чи зможу йому віддячити, допомогти.
Ми зупинилися на березі річки, в обличчя різко вдарило свіжістю. Я почала тремтіти, але не розуміла чи від холоду, чи від чогось іншого. Матвій без слів все відчув і накинув мені на плечі свою куртку. Не повірите, але мені справді стало краще. Мовчанку порушив він:
─ Вона покинула мене. Скористалася мною і покинула… я був потрібний Олені для супроводу на випускний! А-а-а!... ще я круто позлив її колишнього!
Я не знала що говорять у таких випадках, тому просто мовчала. Думаю, моя підтримка і без того була відчутною. А Матвій продовжував:
─ Надю, я був готовий заради неї на все! Я закохався… Вперше. Я мало часу проводив з батьками, закинув навчання… В решті-решт, я тебе образив. Тебе… Єдину, хто весь час був поруч. Я – ідіот! Пробач!
─ Ти не маєш за що просити вибачення, - нарешті промовила я, - так склалося! Я ж твій друг, я все розумію! А та дурепа ще пожалкує, що втратила такого чуйного, розумного, красивого хлопця, як ти! Ти достойний кращого! Чуєш?! – моя рука накрила його холодні зажаті в кулаки руки.
─ Ти справді так думаєш? - неймовірно зелені очі проникли в мої так, що в середині все закипіло. Я лише зараз зрозуміла, що Матвій дещо дивний.
Наступної митті сталося взагалі незвичайне – я відчула на своїх губах тепло, що струмом пройшлося по всьому тілу. Матвій мене поцілував… Серце відразу відгукнулося болем – він втамовує свій біль, а я є зручним варіантом для розради. Можливо, думає, що я закохана в нього? Як же все перевернулося з ніг на голову. Навіщо він це зробив?! Цим навіки зруйнував нашу дружбу…
─ Більше ніколи так не роби, - з відчаєм промовила я. – Відвези мене додому.
Я хотіла щось почути, але Матвій вирішив не злити мене. Хто ж , як не він знає, яка я буваю в пориві злості. Важко було зрозуміти, що мене злить більше – те, що він мене поцілував, а чи те, що це мені сподобалося. Але ж не з найкращим другом?!
Коли ми під ‘їхали до мого дому, я миттю зіскочила з байка і не попрощавшись залишила Матвія стояти одного. Уже в своїй кімнаті я дала волю сльозам. Ридала так, як ніби сталося щось смертельно непоправне. Добре, що на дворі була глибока ніч і всі рідні ще не прокинулися.
Через хвилин двадцять почулося ревіння мотору і, віддаляючись все далі й далі, помалу потонуло в глухій нічній тиші. Він так довго був поруч і не зміг знайти слів, щоб поговорити зі мною!? Напевно, це – КІНЕЦЬ. Кінець нашій дружбі.