5.

5.

          Мої канікули в школі (особливо літні) завжди були дещо нудними, адже, по сусідству та на найближчих вулицях не жило жодної дівчинки-однолітка, лише хлопці, які ніколи, попри мої вмовляння, не брали мене до своєї «банди».

    Тому, коли я почула, що до нашої старенької сусідки в гості приїздить племінниця, моєму щастю не було меж – нарешті в мене знайдеться подруга, з якою можна буде весело проводити час.  До сьогодні я не знаю хто подав версію про те, що їде саме племінниця, але на моє глибоке розчарування приїхав…Матвій.

      Цей чорнявий, високий, кароокий хлопчина відразу мені не сподобався. А чи  сподобалася б вам людина,  яка розбила  ваші мрії та плани на все літо?! Я дивилася на нього з відразою і, коли тітонька Віра хотіла нас познайомити,  я завжди знаходила безліч справ, лише щоб не зустрітися з ним та не залишитися наодинці.

     Через паркан між нашими дворами, я інколи слідкувала за Матвієм і розуміла, що він такий же самотній, як і я (його «банда» також не прийняла), та піти на примирення з «ворогом» ніяк не наважувалася. Та він прийшов до мене сам.

─ Ей, мала! Привіт! – обізвався голос позаду мене.

─ Привіт! Та я вже не мала, - обурилася я. - Кажи, чого хотів?

─ Вибач. Чи не підкажеш, де тут у вас магазин? До речі, мене звати Матвій, - щиро мовив хлопчина та, привітно посміхнувшись,  простягнув мені руку для привітання.

─  Надія, - відповіла йому я. – Ходімо, я тобі тут все покажу.

     Мені сподобалося, що я стала в пригоді Матвію. Це дуже потішило моє дитяче самолюбство. Я мала намір відомстити йому, але сталось не так,  як гадалось…

    З того дня, ми з Матвієм стали нерозлучними друзями. Ми разом ходили до річки, на поле до мого дідуся, пасли череду, каталися на велосипедах, грали у «Зоряні війни», навіть, мали свій власний кодовий шифр… Словом, весь вільний час проводили разом. Мені було дев’ять, а йому дванадцять, але ця різниця була незначною, в порівнянні з відстанню, що розділяла нас.

      Від’їзд Матвія був неминучим, але ми дали обіцянку залишатися друзями, незважаючи ні на що. Цей хлопчина  став мені навіть більше, ніж друг – він був мені братом. Матвій хвилювався, коли я йшла до старшої школи, коли зламала руку…, радів за мене, коли я отримувала відмінні оцінки, коли я виграла на конкурсі юних поетів. Він завжди був поруч, і не важливо, чи у соцмережі, чи по-телефону, чи в одній кімнаті зі мною, я відчувала його підтримку. Коли мої батьки вирішили розлучитися, саме Матвій допоміг мені не впасти духом.

Все змінилося незадовго до закінчення Матвієм десятого класу. Весь рік ми планували як будемо проводити літні канікули, склали справжній план, розписаний на кожен день. Але Матвій розбив всі плани, адже…закохався. Ні-ні, ви не подумайте, не в мене. Її звали Олена і вона була на рік старша за Матвія – випускниця. Він проводив з нею весь свій вільний час. Дзвінки ставали все рідшими, а розмови – коротшими. А якщо він телефонував, то всі розмови зводилися до тієї довгопелесої фарбованої білявки. Мене це неймовірно дратувало, я не хотіла слухати ту маячню, тому інколи не відповідала на дзвінки.

В моєму житті теж все змінилося: батьки знову зійшлися, народився братик Сашко і я знайшла справжню подругу – Софію. Соня (вона любила щоб її так називали) переїхала з родиною і стала навчатися зі мною в одному класі. Ця кароока чорнява дівчина була справнім «енерджайзером»: займалася тацями, співала, грала на фортепіано, брала уроки англійської мови. Я, натомість, після народження Сашка,  стала домашньою, лише вчилася і читала книги. Мене міг розворушити лише Матвій, а потім з’явилася й Софія.  Ми доповнювали одна одну, нам було разом зручно.

Прийшло літо, а Матвій все не приїздив. З Софією нудьгувати не приходилось, але за чотири роки разом з НИМ, все, що пропонувала подруга, здавалося марною тратою часу. Близько місяця я не чула глос Матвія, це було вперше так довго. Я не хотіла своїм дзвінком «злякати» їхнє кохання та й першою телефонувати якось не «по-жіночому». Мене «розривало» на шматки – міг хоча б написати. Та ж ні! Він просто забув про мене…

─  Чи не закохалася ти бува, раптом? – якось запитала мене Софія. Це питання стало для мене  громом серед ясного неба.

─  Та ні, - непевно відповіла я. – З чого ти взяла?

─  Ну, подруго, ти не їси, гуляти не хочеш, на інших хлопців не задивляєшся… ти або хвора, або ж таки закохалася.

─  Не могла я закохатися в Матвія, адже він мені друг.

─  Я тобі друг! А такий хлопець, як Матвій, другом точно не може бути.

Соня явно була права, із малого милого Матвія не залишилося ні сліду. Він значно виріс, риси обличчя стали мужнішими, а регулярне заняття спортом, надавало йому обрисів справжнього чоловіка. Не дивно, що старші дівчата звертали на нього увагу. Велику роль відігравало те, що Матвій мав надзвичайно цікаве хобі – байки. Досить йому одягнути чорну шкіряну куртку та перекинути ногу на свого «залізного друга», як  відразу збиралася черга з дівчат, котрі напрошувалися прокататися.