Добре, що сьогодні вихідний. Ця ніч видалася не з найкращих. Залишаючи дім, Іванна посварилася з Артемом, тому довго не могла заснути, весь час плакала, а потім її нудило. Мені вдалося заснути вже тоді, коли варто було прокидатися. Сон мій був неспокійний – знову снився Матвій та … Влад. Мені хотілося забути сьогоднішню ніч, але я не могла.
Із роздумів про вчорашнє мене вивів дзвінок мами.
─ Люба, з Днем народження!
І справді, я й забула.
─ Ти сьогодні приїдеш?
─ Мам, нажаль, ні. Багато завдань на вихідні. ─ спробувала викрутитися я.
─ Яке навчання в такий день!?
─ Мамо, це звичайний день. Дякую тобі за привітання, але я поспішаю.
─ Добре, звісно… До зустрічі... ─ я поклала трубку, не дослухавши маму.
В нас з нею не дуже гарні відносини. Інколи мені здається, що я не її дочка, хоча й сама бачу схожість як у зовнішності, так і в характері. Можливо, саме тому нам важко порозумітись. Не можна сказати, що я її не люблю, чи вона до мене байдужа. Ми просто дивимося на світ з різних ракурсів. Той час, коли я прагнула їй відкритися, пішов на роботу і на виховання молодшого брата Саші. Потім у мене був Матвій, а потім університет… не було в нас з мамою часу пізнати одна одну.
─ Ти вже прокинулася? ─ розплющивши очі та потягуючись, промуркотіла Іванна. Не чекаючи моєї відповіді, вона підірвалася з ліжка і побігла до свого письмового столу. З шухляди вона дістала невеличкий пакунок і, розпливаючись в усмішці, урочисто виголосила: ─ З Днюшкою, Надю! Я знаю, ти заціниш!
Я подякувала та відразу взялася розпаковувати подарунок.
─ Іванко, добре ти постаралася! ─ так пакувати подарунки могла тільки вона. Майже під десятим шаром обгортки, я знайшла подарункове видання «Перехресних стежок» Івана Франка.
─ Це неймовірний подарунок! Кращого і бути не може. Дякую! ─ кинулася у обійми подрузі.
─ Це лише початок. Ти дочекайся вечора. – загадково підморгнула Іванна і ми почали сміятися.
Весь день лунали дзвінки від знайомих та купа повідомлень у соцмережах від так званих «друзів», які при зустрічі навіть не вітаються. Стало гидко. Добре, що зі мною Іванка. Вона приготувала мені дівич-вечір з відерцем морозива та сльозливими мелодрамами про кохання. Так спокійно ще не проходив ні один мій День народження, чим обіцяв стати найкращим.
Хоча було ще не пізно, гостей я не чекала. Тому, коли в двері постукали, й гадки не мала, що це до мене. Двері побігла відчиняти Іванна, адже, ще з самого ранку вона чекала приходу Артема.
─ Надю! Ти маєш це побачити! ─ покликала мене подруга.
Під дверима стояв…Влад. Мої очі округлилися від здивування, а серце шалено забилося в грудях: він був явно не тверезий, а в руках тримав букет білих троянд.
─ Привіт! Ще раз вітаю. Не буду заважати. – промовив він та, тикнувши мені в руки квіти, миттю збіг по сходах.
Ще декілька секунд я стояла, дивлячись на місце, де був Влад, і не могла зрозуміти, що тільки-но відбулося. Із цього стану мене вивів регіт Іванни. Я сама не стрималася і почала сміятися.
─ Подруго, - поплескала по плечу Іванна, - який красномовний кавалер! Мммм… Хоча, квіти справді гарні.
Я піднесла їх до обличчя, щоб насолодитися запахом. Вони справді прекрасні, мої улюблені. Звідки він знав? Як мене знайшов? А, точно, вчора сама сказала… Та й де я живу, не важко знайти. Серед квітів я побачила невеличкий клаптик паперу. На ньому був напис, від якого моє серце забилося ще частіше: «Не збираюся втрачати Надію… Коли знову буде сумно, дзвони. Влад» і номер телефону.
Весь день я намагалася приховати від себе правду – Влад мені сподобався, його сірі очі, світле русяве волосся не виходило мені з думок. Завжди трішки зведені брови, знову і знову з’являлися перед моїми очима. Я декілька разів брала в руки телефон, щоб написати Владу, але так і не змогла.
Близько восьмої години вечора, Іванна отримала те, на що чекала весь день – до неї приїхав Артем, вибачився і покликав до себе. Так, як я не хотіла щоб щастю подруги щось заважало, мені довелося вмовити Іванну залишити мене одну. Я бачила як її очі були повними сліз, як їй не хотілося мене залишати. Та після довгих вмовлянь Артема та моїх запевнень, що все добре, подруга з винуватим виглядом вийшла і поїхала з коханим.
Дивно, але, залишившись на самоті, я навіть зраділа – в мене є час обдумати все. Я чітко вирішила, що мені потрібно перестати жаліти себе і почати нове життя. За півтора року вже можна зняти вінець жалоби, мені потрібно знову почати ЖИТИ.
По щоці текла сльоза.