1.

Проштовхуючись через натовп, я рушила до виходу. Яскраві вогні прожекторів, різнокольорових лазерів не давали мені шансу знайти Іванну. Я ще раз озирнулася навкруги і раптом…туманні очі обпалили мене, ніби вогнем. Незнайомець стояв за пару кроків від мене і п’яним,  явно оцінюючим,  поглядом дивився на мене. А може й не на мене? Я різко повернулася і вибігла в коридор.

     Це було занадто. Саме час зупинитися. Я не можу вічно тікати від усіх. Коридор був дуже вузький, тому всі, хто проходили повз мене, не впускали нагоди штовхнути або відправити в мою сторону кілька неприємних фраз. Треба вийти на свіже повітря, а потім все-таки знайти подругу. Хоча б для того, щоб повідомити про свій намір повернутися додому. А чи потрібно? Не краще просто відіслати смс? Чому я раніше про це не подумала!? 

     Ковток свіжого повітря повернув мені сили і я твердо вирішила викликати таксі і повернутися додому. Діставши телефон, я почала набирати повідомлення.  Раптом хтось штовхнув мене в бік і зайшовся реготом.

─ Злякалася?! – це була Іванна. – А я ніде не могла тебе знайти.

─ Та ні. Просто ти якось зненацька… А я вже мала намір їхати додому. Ти де запропастилася? – з докором запитала подругу.

─ Ой… Надько, не нуди… я була захоплена дещо цікавішою справою, ніж твоїм кислим виглядом, - із докором та насмішкою випалила Іванна. – І нікуди ти не поїдеш. Наше свято лише розпочинається!

─ Я…ні… Мені потрібно…

─ Тобі потрібно розвіятися, - перебила Іванна. – Ми їдемо до Артема. У нього вечірка. Можливо, ти з кимось познайомишся.

     Я  вже хотіла заперечити, але впевнений погляд подруги мене зупинив. А може і справді розвіятися? А разом з тим, буду наглядати за Іванною. В такому стані її не можна залишати одну – постійно з нею щось трапляється.

─ Добре… Лише ненадовго, - погодилася я, подруга від радості аж підстрибнула на місці.

─ Тоді пішли швидше, - взявши за руку, потягнула мене Іванна. -   Артем уже чекає нас на парковці.

     Біля мікроавтобусу Артема,  було забагато людей.  Я почала жалкувати про те, що погодилася, але зупинити Іванну я вже не могла. Та й залишати її без нагляду не мала наміру.

     На годиннику вже було за першу ночі, коли ми добралися до дому Артема. Його помешкання простим домом і не назвеш. Це був справжній маєток.      Двоповерхову споруду з великими тонованими вікнами, широким балконом та ще декількома додатковими будівлями,  не можна було порівняти з домом, де бабуся готує сніданок і на вихідні пече пиріжки.

     Першою моєю думкою було: «Як звідси потрапити назад додому?». Все життя я намагалася обійти такі вечірки, спілкуватися лише з тими, кого знаю, відпочивала лише з друзями і важко йшла на контакт з незнайомцями. Тому все, що відбувалося в домі Артема, не співпадало з моїми «віруваннями». 

─ Запрошую всіх у мою обитель, - розвівши руки в сторони,  оголосив Артем. – Почувайте себе, як дома. В будинку можете знайти випивку, закуски…і таке інше. Просто знайдіть вільне місце і насолоджуйтеся! – сказав господар і, обнявши Іванну, попрямував до одного із додаткових будиночків на подвір’ї.

     На прощання подруга встигла лише махнути мені рукою та , з неймовірно щасливою усмішкою,  зникла у будиночку. Я стояла посеред чужаків і не могла зібратися з думками. Здивування  від вчинку Іванни та страх від того, що я залишилася тут одна, не давали ступити і кроку. Декілька хвилин я була в ступорі, поки мороз не дав зрозуміти, що я таки не сплю. Потрібно щось робити. Насамперед, зігрітися та спробувати себе чимось зайняти. Не маючи уявлення де тут, що і як, я попрямувала до будинку. Музика грала не тихіше, ніж в нічному клубі, але людей було явно менше. Обличчя багатьох були мені знайомими, але з жодним я ніколи не спілкувалася.

     Отакої.

     Круто.

     Гарно я зустріла свої 19.

     Потрібно знайти спокійніше місце і викликати таксі. На першому поверсі годі було шукати де сховатися, тому я відразу вирушила на другий. Дім був величезним! Я повертала коридором декілька раз і намагалася запам’ятати дорогу, щоб раптом не заблукати. О, нарешті! Я зайшла у невелику кімнату, двері якої були прочиненими. Скоріш за все, це була гостьова – ніяких особистих речей, лише диванчик, журнальний столик та шафа. Я дістала телефон…Та ні! Це не може бути зі мною. На екрані червоним  поблимувала батарея з написом «0%».

     Я завжди знала, що мені не таланить, але зараз стало до болю важко: я не так хотіла зустріти свій День народження. Покопирсавшись у сумочці, з надією на те, що чарівним образом зарядний пристрій з’явиться там, я приречено всілася на диван. Сенсу йти вниз і шукати хоча б одну тверезу людину я не бачила, тому вирішила пару годинок відпочити. Сон не забарився (в таку пізню пору я зазвичай сплю) і  я поринула у нього з головою.