12.3⭐

Я зачинила двері кабінету так тихо, ніби в самій тиші зараз було щось крихке, що легко розбити. У вітальні зависло напівтемрява, ранкове світло торкалося лише краю дивана та порожньої чашки на столику — з недопитою кавою Гната. Чомусь саме вона боляче вколола: доказ того, що він був тут хвилину тому, що між нами цією ніччю ще існував простір дихання, побуту, звички.

А тепер — прірва.

Я сіла на підвіконня зі схрещеними ногами, притиснула телефон до грудей і намагалася не дивитися на екран. Повідомлення було відправлене, але відповіді не було. Кілька хвилин здавалися вічністю.

Я дивилася вниз, на двір: жінка вела за руку дитину, хтось вигулював пса, хтось поспішав до машини. Звичайне мирне життя, у якому ще вчора я відчувала себе тінню серед людей — присутньою, але нечутною.

Сьогодні я була частиною небезпечної гри.

Телефон легенько завібрував.

Моє серце різко смикнулося.

Я відкрила лист.

«Кому це цікаво?»

Усього три слова. Без підпису.

Я відчула поколювання в пальцях.

Він не здивувався.

Отже, ім’я щось означало для нього.

Я відповіла майже одразу:

«Тому, хто шукає правду про його зникнення.»

Кілька хвилин — знову мовчання.

Я підвелася, почала нервово ходити квартирою: від дверей до вікна й назад. Торкалася стіни, торкалася світильника — перевіряла реальність, ніби боялася, що все це тільки кошмар.

Новий сигнал.

«Правда — це небезпечне слово.»

Я гірко всміхнулася.

Написала:

«А байдужість — смертельне.»

Це було ризиковано. Я навмисно копнула глибше — у те місце, де він, імовірно, ховав свою справжню суть.

Відповідь прийшла швидше, ніж я чекала.

«Ти не уявляєш, скільки людей вже говорили собі те саме.»

Холод пройшовся хребтом.

Він писав як людина, що бачила наслідки.

Або їх створювала.

Я сіла на край дивана.

Пальці тряслися, але я змусила себе:

«Мельник — не перший?»

«І не останній, якщо світ не зміниться.»

Я заплющила очі.

Це була не пряма відповідь — але її вистачало.

Він знав надто багато.

Я написала наступне, збиваючи темп, перевіряючи його реакцію:

«А ти де в цій історії?»

Довга пауза.

Надворі дзенькнув ліфт, хтось грюкнув дверима під’їзду.

Повідомлення з’явилося повільно, рядками:

«Я — серед тих, хто не став рятувати.»

У грудях різонуло.

Я уявила Гната — жорсткого, напруженого, із тим поглядом, що торік так часто зупинявся на мені як на власності. Уявила його перед вибором: втрутитися чи відвести погляд. І зрозуміла — він обрав тишу.

Як і я колись.

Я подумала про його батька — Михайла. Про мовчазну силу, з якою той завжди стояв поруч із Гнатом на заходах, тримаючи руку на плечі сина, ніби закріплював право власності не лише на нього, а на ввесь їхній світ.

Я написала:

«Отже, ти знаєш, що сталося насправді.»

«Знати недостатньо.»

Він ухилявся.

Я підвела голову, дивлячись у стелю, ніби крізь неї могла побачити обличчя співрозмовника.

«А боятися достатньо?» — надіслала я.

Відповідь з’явилася не одразу.

«Боятися — природно. Діяти — рідкісно.»

Він ніби випробовував мене.

І тоді я зважилася.

«А ти коли востаннє діяв?»
Довга тиша.

Хвилина. Дві.

Я відчула, як усі м’язи напружуються, наче я чекала удару.

Нарешті — повідомлення:

«Сьогодні ти ставиш надто правильні питання.»

Почуття холодного страху змішалося з дивним тріумфом.

Він уникав конкретики — але реагував. Він не ігнорував.

Я вперше в житті тримала з ним розмову так, як хотіла: без підпорядкування, без поглядів згори вниз, без мовчазної покори.

Я була невидимою — і від цього сильною.

Я написала:

«Чи знає про це твоя дружина?»

Секундна пауза видалася порожнечею.

«Вона німа.»

Я завмерла.

Серце калатало так, що забивало вуха.