12.2⭐

Ранок настав безсонний і різкий. Я лежала, втупившись у стелю, слухала, як у кухні клацає кавоварка — Гнат уже збирався на роботу. Запах кави зазвичай заспокоював, але сьогодні він здавався тривожним сигналом, наче попередженням: часу залишилось обмаль.

Коли двері грюкнули, я підвелася. Тиша квартири вдарила по вухах сильніше, ніж будь-який звук. Я вдягла светр, взула кеди й тихо попрямувала до його кабінету — кімнати, куди мені «не було чого заходити». Так він любив казати, іноді усміхаючись, ніби це жарт.

Раніше я слухалась.

Сьогодні — ні.

Двері кабінету прочинилися без скрипу. Повітря тут було сухе, пахло папером і холодним металом меблів. Вікно виходило на двір, але жалюзі були напівопущені, тож світло лягало вузькими смугами на стіл.

Я сіла у його крісло — вперше за три роки. Несподівано це відчулося як вторгнення на чужу територію.

Шухляди.

У першій — звичайні канцелярські дрібниці. У другій — договори, акти, якісь звіти з печатками. У третій — більше особистого: старі візитки, жовті записки, ключі від якихось приміщень, що мені нічого не говорили.

Я повільно перебирала папери, знімаючи з них скріпки, відкладаючи те, що не мала змоги прочитати — фінансова мова була для мене чужою.

Погляд вихопив тонку теку без підпису.

Вона містила роздруківки електронних листів.

Не призначені для моїх очей — я відчула це майже фізично.

Я прочитала перший рядок.

«Гнат Стороженко, ти заграєшся. Наступним кроком буде твоя дружина»

Пальці похололи миттєво.

Я дихала повільно, але текст плив перед очима. Образливі, безадресні речення, написані без привітань і підписів. Погрози. Натяки. Обіцянки «випадкових нещасних випадків».

І серед цього — ім’я Анна.

Моє ім’я.

Я перегортала сторінки швидше.

Фрази повторювалися, змінювалися дати, але тон залишався один — хижий, прямолінійний. Хтось чітко давав зрозуміти: мене тримають як важіль впливу.

Я здригнулася.

Та найдужче мене вразив не зміст погроз.

А його відповідь.

На останньому аркуші — короткий роздрукований лист від Гната.

«Можете робити що хочете. Вона мене більше не цікавить.»

Без емоцій. Без заперечень. Без страху.

Ніби йшлося не про живу людину, а про річ, що втратила цінність.

В голові задзвеніло.

Все, що було вчора — його сцена ревнощів, крики, контролювання, — раптом здалося фарсом.

Якщо я йому байдужа… то навіщо той показовий спалах?

Навіщо бажання тримати поряд?

Я притулилася лобом до столу.

Він боїться не втратити мене. Він боїться втратити контроль.

Вперше це прозвучало в мені як кристально ясна думка.

Мовчання — моє мовчання — було для нього зручним. Я була безпечною тишею, фоном для його життя.

А тепер — ще й загрозою.

Я рівно сіла. Моє серце билося швидше, але в думках уперше з’явилась холодна ясність.

Я не могла піти до поліції — без доказів особи відправника, без прямих загроз, без мого офіційного звернення все це перетвориться на формальність.

Я не могла прямо запитати Гната — він знову збреше або замовчить.

Але я могла зробити інше.

Я могла говорити з ним без страху.

Без імені.

Я дістала телефон.

Створила нову електронну пошту за кілька хвилин. Без особистих фото, без деталей — випадковий набір літер. Колись мій знайомий навчив мене створювати електронну адресу так, що ніхто й ніколи її не відслідкує. Я вирішила спробувати.

Пальці тремтіли, поки я складала перше повідомлення.

«Тобі знайоме ім’я Віктора Мельника?»

Я довго дивилася на екран, перш ніж натиснути “надіслати”.

Крапка поставлена.

Далі — я вже не зможу удати, що не помітила правди.

Мені стало страшно.

Але вперше цей страх не здавлював, а надавав сили.

Я зрозуміла: мовчання — більше не мій захист.

Мовчання — це пастка.

Кабінет навколо більше не здавався недосяжною територією. Це був лише звичайний кабінет людини, яку я знала надто поверхово.

Я підвелася й обережно повернула папери на місце — так, ніби нічого не було.

Та всередині мене вже змінилося все.

Я не просто хотіла дізнатися правду.

Я хотіла побачити справжнього Гната.

Того, хто відповідає: «Мені байдуже».

І того, хто вчора кричав у сяйві люстр, боячись моєї свободи більше, ніж моєї смерті.

Любі читачі діліться своїми думками стосовно книги. Це дуже важливо для мене. Я завжди про це прошу. Вам не важко написати хоча б два слова. А мені як автору ну дуже приємно, що мене читають. Дякую.