12.1⭐

Анна

Машина плавно ковзала нічними вулицями, ковтаючи світло ліхтарів і відблиски рекламних вітрин. Я сиділа на передньому пасажирському сидінні, притискаючи до колін клатч, ніби він міг утримати усередині той шторм, що ще гулко відлунював після сцени в залі. Дихати було важко — груди здавлювало не сльозами, а дивним поєднанням полегшення і страху. Я не плакала. Уже давно навчилася не плакати при людях. Але мовчки думала — швидше й гостріше, ніж будь-коли. Арнольд вів обережно, майже надто повільно. Він час від часу кидав у мій бік короткі погляди, але не заговорював. Чекав. Дав мені час повернутися до себе. Світло червоного сигналу впало в салон, фарбуючи його обличчя у темно-вишневі тіні. 

— Пробач… — сказав він нарешті. — Я не знав, що все так складно. Я лише злегка похитала головою, мовляв, не варто. Складність — це мій стан за замовчуванням. Арнольд зупинився на світлофорі й легко постукав пальцями по керму. — Я не втручався навмисно. Просто… побачив, що ти не хочеш іти з ним. Я дістала телефон і написала:

 “Дякую, що не пішов.” Він втомлено всміхнувся: 

— Ти була дуже сміливою. Я майже збентежилася від цього слова. Смілива? Я ж просто… врешті дозволила собі не слухатися. Ми рушили далі. Місто навколо поступово рідшало. Тиша почала густішати — уже не напружена, а певною мірою довірлива. Арнольд зітхнув. 

— Анно, є ще одна причина, чому я сьогодні погодився піти з тобою. 

Я насторожилася. Пальці машинально стисли телефон. 

— Я розслідую справу, яка тісно пов’язана з родиною Гната. Його голос звучав інакше — професійно рівно, без звичної легкої іронії. Я підняла голову й уважно подивилася на нього. 

— З його батьком, — уточнив він. — Михайлом Стороженком. 

Я не рухалась. Лише повільно вдихнула. Ім’я прозвучало незвично холодно. Свекор у моїй свідомості завжди був фоном — суворим, непроникним чоловіком, якого я бачила зрідка: на родинних вечорах, на пафосних заходах. Він говорив небагато, дивився завжди зверхньо, і майже ніколи не звертався безпосередньо до мене — тільки через Гната. Арнольд продовжив: 

— Рік тому зник один підприємець. Віктор Мельник. Його компанія займалась логістикою у портах Чорного моря. Формально — банкрутство й еміграція. Насправді — багато невідповідностей. Перед зникненням він продав контрольний пакет акцій фірмі-прокладці, що через ланцюжок власників веде до бізнес-структури Стороженка старшого. Я швидко надрукувала:

 “Ти думаєш, його вбили?” 

Арнольд не відповів одразу. 

— Думаю, що його змусили зникнути. За допомогою тиску, шантажу… можливо, погроз родині. Після цього його активи спокійно розчинилися в потрібних руках. Це пролунало моторошно буденно. — Є ще дещо, — додав він. — Перед зникненням Мельник написав заяву у фінансовий департамент про вимагання і рейдерське захоплення. Але за кілька днів забрав її. Нібито помилково подав. 

Я відчула, як всередині прокочується холодна хвиля. Я написала:

 “Стороженко?” 

— Так. Його ім’я фігурує у внутрішніх матеріалах. Прямих доказів досі немає — усе дуже чисто зачистили. 

Але є свідки, які бояться говорити відкрито. Він знову кинув на мене погляд. 

— Я кілька місяців копаю цю історію. І коли дізнався, що ти — дружина його сина… зрозумів, що мушу бути обережним. 

Дружина. 

Слово різонуло. 

Машина виїхала на тиху вулицю біля мого будинку. Я дивилася у вікно, а перед очима спливали образи: холодний погляд Михайла Стороженка, його владний голос, мовчазні посмішки на світських вечорах. Він завжди здавався просто багатим і безжальним ділком. Але тепер цей образ покривався темною тінню. Я надрукувала: 

“Гнат знає?” 

— Думаю, ні, — чесно відповів Арнольд. — Він або не в курсі. Або — і це гірше — удає, що не знає. 

Мені стало важко дихати. Я задумалась уперше по-справжньому: ким є мій майбутній свекор — людиною з темним бізнесом чи злочинцем, який знищує чужі життя, ховаючись за фасадом респектабельності? А головне — ким тоді є сам Гнат? Сином, що заплющує очі? Співучасником мовчання? Чи просто ще однією ланкою в чужій грі? 

— Анно, — обережно сказав Арнольд, — мені важливо, щоб ти була обережною. Ти вже опинилась занадто близько до цієї історії. Я написала: 

“Ти вважаєш, я в небезпеці?” Він не став заспокоювати. 

— Я вважаю, що всі, хто може стати слабкою ланкою, – в небезпеці. 

Машина зупинилася біля мого будинку. Тиша зависла остаточною паузою. Я дивилась на двері під’їзду і розуміла: те, що почалося сьогодні в залі, — це лише перший крок. 

Попереду було значно більше, ніж сварка з Гнатом. Я вперше по-справжньому замислилася: Чи знаю я людину, з якою прожила два роки? І чи не мовчала я надто довго поруч з тими, хто знав набагато більше, ніж казав?