11.3 ⭐

   Я рушив через зал, не відчуваючи ні підлоги під ногами, ні поглядів людей, що мимоволі розступалися перед моєю прямою, напруженою ходою. У голові шуміло сильніше за музику. Весь блиск навколо перетворився на глуху декорацію, де існувала тільки одна сцена — Анна під руку з Арнольдом. Я бачив, як вона жестом подякувала комусь за комплімент, як коротко усміхнулася, торкнувшись пальцями прикраси на шиї — нервовий рух, який я знав до болю добре. Вона була напружена. І це чомусь розпалювало ще більше. Я зупинився просто перед ними.

— Анно, — вимовив її ім’я різко, майже як удар. Вона здригнулася й повернулася. Очі розширилися, але вона швидко взяла себе в руки. У цій самовпевненій рівності її погляду було щось нове — більше не відсторонене, а свідоме. Арнольд насторожено перевів погляд із неї на мене.

— Гнате, здається... — чемно кивнув він. — Радий бачити. Анна попросила бути її супутником на цей вечір...

— Ви тут зайві, — перебив я холодно, не дивлячись на нього. — Це приватна розмова.

Анна торкнулася рукава Арнольда й похитала головою — чітко, впевнено. Його брови піднялися, але він не став сперечатися.

— Я чекатиму неподалік, — сказав він і зробив кілька кроків убік. Ми залишилися одні — серед натовпу, який раптом перестав для мене існувати. Я схилився ближче.

— Ти що собі дозволяєш? — прошипів, намагаючись тримати голос тихим. — Ми ж домовлялись, що ти залишишся вдома. Анна витримала мій погляд. Мовчки. Як завжди. Вона повільно дістала з клатчем телефон, швидко надрукувала кілька слів і піднесла екран до мого обличчя:

“Ти не маєш права наказувати.” Мені запекло перехопило подих.

— Права? — я гірко всміхнувся. — А жити за мій рахунок — маєш? Користуватись усім, що я дав — маєш? А слухати — не маєш?

Вона похитала головою: ні. Я відчув, як лють підіймається від шлунка до горла, гарячою хвилею. — Ти розумієш, як це виглядає? — продовжив я. — Ти заявляєшся сюди з моїм конкурентом, у день заручин мого брата, ніби навмисно хочеш мене принизити! Анна швидко надрукувала нове: “Я прийшла не через тебе.”

— Звісно, — фиркнув я. — Ти випадково обрала саме його компанію? Думаєш, я повірю?

Вона підвела очі й вперше дозволила собі більше, ніж просто спокій. У погляді з’явилась образа. Вона торкнулася грудей — жест, який означав: це про мене — і після цього показала на мене: це про тебе — і схрестила руки на грудях, неначе відгороджуючись. Потім на екрані з’явилися нові слова:

“Ти мене не чуєш.”

Я розсміявся — сухо, без радості.

— Оце вже іронія. Я якраз чую тебе прекрасно. Просто в тобі знову прокинулась упертість. Вона стиснула губи, швидко надрукувала:

“Ти чуєш лише себе.”

Мені захотілося схопити її за руки, зупинити цей мовчазний діалог, довести їй щось силою, голосом — чим завгодно.

— Я всього хотів тебе захистити, — сказав уже голосніше, ніж планував. Декілька гостей обернулися. — Тут не місце для тебе, Анно. Цей світ жорстокий. І такі, як він, не бачать у тобі жінку — бачать зручну мовчазну тінь! Вона різко випросталась, ніби мої слова стали ляпасом. В телефоні:

“Ти теж мене так бачиш.”

Ця фраза вдарила сильніше за будь-який крик. Я затнувся.

— Це неправда…

Анна не дала договорити. Її пальці летіли по екрану:

“Ти вирішуєш, де мені бути. З ким говорити. Кого бачити. Хто я — теж вирішуєш ти.”

Вона зробила паузу, глибоко вдихнула — від цього злегка затремтіли плечі.

“Я втомилась бути твоєю тишею.” Між нами зависло мовчання — густе, липке, від якого здавлювало груди.

— Я просто боявся за тебе, — зізнався тихо. — Ти знаєш, як цей світ ламає слабких. Вона дивилась довго — не з ненавистю, не з презирством, а з холодною ясністю. Написала:

“Я не слабка.” І додала: “Слабкий той, хто боїться відпустити.”

Ці слова прошили наскрізь. Я побачив її інакше — не як мовчазну дівчину, яку треба оберігати й вести за руку, а як людину, що стоїть напроти мене рівно, без звуку, але з такою силою внутрішнього голосу, що він розбивав мою впевненість.

— То ти обрала його? — спитав глухо, ковтаючи страх. Анна підняла голову й написала:

“Я обрала себе.”

Потім опустила телефон, повернулась до Арнольда й тихо торкнулась його плеча. Він підійшов, обережно став поруч із нею. Анна більше не дивилась на мене.

А я стояв — серед сяйва люстр і звучання скрипок — усвідомлюючи, що скандал, який я влаштував, не повернув контроль. Він лише показав, наскільки я вже його втратив.